розгубилася.
– Не знаю. Просто…
– Гаразд, – урвала вона мене, – ти подумай, а якщо раптом захочеш, то скажи мені.
– Добре.
Вона лагідно усміхнулася й узялася готувати вечерю. Я накинула пальто й вийшла з будинку. Остап Сергійович казав, щоб я приходила не в образі, та я просто не змогла. Це означало відкритися людям, а я ще сумнівалася.
Ішла доволі швидко і з кожним кроком дедалі більше боялася. Спочатку хода була впевненою, але насамкінець я геть завагалася. Укотре поглянула на візитку, переконуючись, що адреса правильна. Це був звичайний будинок, і я вперше відчула дивний страх. А якщо він узагалі не той, за кого себе видає? Я дістала телефон і поглянула на екран. До початку було ще пів години. Я зупинилася біля якогось під’їзду й оторопіло дивилася на домофон. Що робити? Чи варто взагалі йти? Може, утекти, поки ще можна?..
– Чого стоїш? – почула я дещо грубий голос якоїсь дівчини й налякано здригнулася. – Ти до Ковальчука?
Я розгублено подивилася на неї, а вона роздратовано закотила очі. Дівчина була не дуже високою, але дуже худою. Навіть вузька чорна куртка на ній здавалася завеликою. Волосся було пофарбоване в чорний колір, а кінчики – сині. Пірсинг у носі та яскраві сірі очі, які дуже підкреслювали синці під ними.
– Ти що, німа? – Дівчина підняла одну брову, і я тільки тоді зрозуміла, що безсоромно витріщаюся на неї.
– Ох, так, я до Ковальчука, – трохи розгублено відповіла я.
– Новенька? Раніше тебе не було. – Вона натиснула кнопки домофона й відчинила двері. – Не бійся, ми не кусаємось.
– Я… я… я не боюсь, – заперечила я, хоча прозвучало це геть невпевнено.
– Одразу помітно, що ти тут уперше. – Незнайомка почала підійматися сходами. – Ну то що, ідеш?
– Ага. – Я попрямувала слідом.
Ми піднялися на другий поверх і зупинилися біля якихось дверей. Дівчина дістала ключі й відчинила їх, а я здивовано подивилася на неї.
– Я завжди тут. Це, так би мовити, моя робота. – Вона зайшла всередину.
– Відчиняти й зачиняти двері? – запитала я й пішла за нею.
– Саме так. Я просто допомагаю йому. Він постійно зайнятий, а люди часто приходять раніше. Щоб вони не стовбичили під під’їздом, я скоріше відчиняю це місце.
Це було схоже на якусь квартиру, але посередині вітальні стояли лише крісла. Їх розставили у формі кола. Усі стіни були сірими. Не надто атмосферно, більше похмуро. Дівчина зняла куртку, почепила її на вішак, а потім просто сіла на один зі стільців. Декілька секунд я стояла, а потім вирішила теж сісти. Нас поки що було лише двоє, але я чомусь відчувала страх. Не мала жодного уявлення, як саме це все відбуватиметься. За декілька хвилин з’явився якийсь чоловік, а потім ще жінка та хлопець. Самотній годинник висів на стіні, а його стрілки нещадно бігли, досягаючи шостої години вечора.
– Усім привіт! – почувся голос Ковальчука ще з коридору, і я помітно напружилася. Цікаво, як він відреагує на
