образі, то так я й приходитиму. Бувай!
Не знаю, чому вона мене так розлютила. Взагалі не розумію, навіщо було торкатися цієї теми з моїм образом? У нашому світі червона помада вже не символ спокуси, гріховності й безчестя. Я ж нічого не казала їй про колір волосся чи пірсинг, хоча впевнена, що це геть не справжня вона. Найімовірніше, це спосіб її самовираження. Хоче довести щось світові чи бунтує проти сім’ї. Я не та людина, яка має право її засуджувати, але у своїй проблемі винна лише вона. Можливо, це лише частина її історії, але мені зовсім не сподобалося те, що вона вирішила роздавати мені поради.
Давно в мене не було таких різних емоцій, тож я навіть не знала, як на це реагувати.
Холодний вітер обдував мені обличчя, коли я прямувала вуличками живого міста. Хтось повертався з роботи, хтось гуляв у компанії друзів, а хтось ішов поруч із дорогою йому людиною. Проте були такі ж, як і я, самотні й розгублені. Люди, які нічого не відчували, не бачили сенсу життя та просто існували. У кожного з них своя історія, яку ховають ці темні вулички.
Тренінг вплинув на мене неоднозначно. З одного боку, я зрозуміла, що не тільки в мене є проблеми, але з іншого – мене чомусь так розлютили слова тієї дівчини.
Я повернулася додому саме тієї миті, коли тітка Люда пила чай.
– Привіт. – Вона усміхнулася до мене. – Приготувати тобі чай? Чи, може, каву або капучино? Ти ж любиш.
– Вистачило мені на сьогодні чаю, – буркнула я й сіла на табуретку.
– Щось сталося? – запитала тітка й уважно подивилася на мене.
– Та ні, просто… – почала я.
– Тебе хтось дуже розлютив, – договорила вона, а я лише кивнула. – Та це ж навіть дуже добре.
– Чому? – Я трохи насупилася.
– Ти нарешті сердишся не на себе, а на когось іншого. Змогла відчути якісь інші емоції, тож, може, тобі вдасться прийняти свою долю та все відпустити.
– Як? Тобі може здаватися, що це легко, але хіба я можу ось так просто все забути?
– Я не кажу, що ти маєш забути. Просто хочу, щоб ти усвідомила, що варто жити. Я ніколи не тиснула на тебе, бо не хотіла, щоб ти ще більше засмучувалася. Але гадаю, тобі потрібна допомога. – Тітка поглянула на мене й дістала телефон. – Я вирішила, що тобі варто знову ходити на сеанси до Галини Миколаївни.
– Ох, ця жінка мені не подобається, – категорично заперечила я й похитала головою.
– Тоді зараз знайдемо іншого психотерапевта, – мовила тітка й узялася комусь телефонувати.
– У мене вже є, – швидко сказала я. Тітка відклала телефон і здивовано подивилася на мене. – Я сьогодні була на першому занятті в одного психолога.
– Марто, чому ти мені не сказала? – Її погляд був здивованим. – Я б дізналася через свої зв’язки, який він, той твій психотерапевт.
– У цьому нема сенсу, адже мені сподобалося. Він справді добрий професіонал, – запевнила я й усміхнулась тітці. – Можливо, він допоможе мені, а якщо ні, то я все одно спробую жити далі.
– Це
