ти вважаєш, що навчання й робота – непотрібні речі? – Він здивовано підняв одну брову та сперся на спинку стільця. – Так, завжди стає нудно, коли починає набридати ця одноманітність, але коли її нема, нам хочеться скоріше до неї повернутися. От як часто після канікул тобі хотілося повернутися до університету чи навіть до школи? Спочатку тобі подобалося сидіти вдома й нічого не робити. Іноді ти могла поспілкуватися з якимись друзями чи хлопцем. У вихідні ви могли десь погуляти, але вже за тиждень-два сидіти вдома набридало. Ти починала сумувати за тими ж одногрупниками чи навіть навчанням.
– Але ж дуже часто саме через це в мене немає часу на інші речі, – усе ж вирішила сперечатися я.
– Наприклад? – Чоловік уважно подивився на мене.
– Через практику в іншому місті я не змогла приїхати на день народження тата. Через «важливий» модуль мені не вдалося зустрітися з родичами, які приїхали сюди лише на один день.
– Я впевнений, що під час практики в тебе було стільки веселих, приємних чи навіть неприємних спогадів, що ніякий день народження тата з цим не порівняти. – Він вирівнявся й підсів ближче. – У твоїй теперішній ситуації я б сказав так само. Наскільки я зрозумів, ви завжди святкували дні народження? – Остап поглянув на мене, а я кивнула. – А така практика у твоєму житті була лише раз. Не бачу нічого поганого в тому, що замість звичного святкування дня народження батька ти весело провела час із одногрупниками й викладачами. А з родичами ти ж усе одно побачилася. Можливо, тобі й хотілося провести з ними весь день, але натомість ти написала модуль, який вплинув на твою майбутню оцінку.
– Ну, так, але… – Я хотіла посперечатися, та не могла дібрати слів.
– Мені подобається, як ти мислиш, – сказав Остап і підвівся зі стільця. – Я, звісно, теж волів би зайнятися тим, чого дійсно хочу, а не сидіти та слухати, як студенти намагаюся довести мені свої знання. Та не завжди в житті буває так, як ми хочемо, тож залишається це приймати. Ти не йдеш на пару?
– Іду, – відповіла я, спостерігаючи, як він надягає своє чорне пальто.
– Ти перевіряла час? До початку заняття ще п’ять хвилин, – сказав він, і я лише тепер помітила, що навіть не надпила каву.
– І нащо тільки я говорила з тобою? – буркнула я й теж підвелася.
– Тобі ж подобається зі мною спілкуватися, я бачу, – просто сказав він.
– Усе ти бачиш, усе ти знаєш.
– Не все. Насправді, ти та ще загадка, яку я поки що лише намагаюся розгадати.
– Ти й так знаєш мою проблему, тож ніяких загадок уже нема. – Я подивилася на нього, а він зробив замислений вираз обличчя.
– Я впевнений, що це аж ніяк не вся проблема.
– А мені цікаво, яка проблема у тебе? – Я підійшла ближче й подивилася просто в його темні очі. – Що пережила людина, яка тепер допомагає знедоленим душам? У тебе ж теж є складна історія, еге ж? Я бачу.
– Ти вже запізнилася на пару, – просто сказав він, не відводячи від мене погляду.
– Зауважу, що ти теж, – сказала я.
– У
