на подругу.
Я звикла до компанії дівчат, тому спілкуватися з ними було навіть приємно. Та й вони, здається, уже встигли звикнути до моєї присутності. Особливо Олена, яка спершу мене недолюблювала.
– А навіщо тобі сукня? – поцікавилася я.
– Наступної суботи я маю йти на весілля до своєї двоюрідної сестри, але все ще не знайшла гарну сукню, а часу обмаль.
– Я можу піти з тобою, – сказала я й поглянула на годинник. – У мене ще п’ять вільних годин.
– Чудово! Оленко, а ти? – Ярина подивилася на дівчину.
– Тільки якщо ми потім підемо кудись поїсти, – відповіла та, розсмішивши нас. – Страшенно хочу чогось смачненького.
– Добре, якщо йдеться про їжу, я завжди за, – усміхнулась Ярина та прочитала якесь повідомлення на своєму телефоні. – Усе, ходімо.
Ми зайшли у великий магазин суконь. Я заворожено їх розглядала. Мені завжди подобалися такі різні речі, а ось ці довгі, блакитно-сірі надзвичайно припали до душі. Тут було ще й дуже багато весільних суконь. Я мимохіть поглянула на свою обручку й покрутила її на пальці. Можливо, я вже була б заміжня або вибирала б собі сукню. Напевно, я вибрала б якийсь скромний варіант, але щось дуже ніжне. Сльози заслали очі, але я швидко й непомітно їх витерла й сіла на диванчик біля Олени. Ярина вже приміряла близько десяти суконь, але ніяк не могла вибрати. Виявилося, що ми з Оленою порадниці нікудишні, адже всі шати так личили дівчині, що мені сподобалося все.
– Ну і нащо було вас брати, якщо ви навіть не можете допомогти мені вибрати? – дорікнула Ярина.
– Я ж кажу, щоб ти взяла те, зелене, – сказала я, а Олена похитала головою. – Воно дуже пасує до твого темного волосся. Ну й Оленка зі мною погоджується.
– Вона просто вже хоче їсти. – Ярина важко видихнула та знову подивилася на себе в дзеркало. – А мені так подобається ця червона.
– Тоді бери її.
– Не знаю.
– Все! Бери червону й пішли. – Оленка підвелася й узяла свою маленьку сумочку. – Я вже скоро тут помру з голоду.
– Ой, не перебільшуй.
Ярина все ж узяла червону сукню, але потім, коли ми сиділи в кафе, постійно говорила, що варто було взяти іншу. Як не намагалися ми переконати її в протилежному, вона й слухати не хотіла.
З дівчатами я провела майже весь вільний час, і якби випадково не глянула на годинник, то забула б про тренінг. Я швидко зібралася й попрощалася з подругами, адже мала лише п’ятнадцять хвилин, щоб дістатися того будинку. Приблизно стільки часу й треба було, але я дуже втомилася весь день ходити на підборах, тому трішки запізнилася. Та схоже, що не лише я була непунктуальною, бо біля під’їзду помітила Остапа.
– Запізнюєшся, Марто, – сказав він, коли я підійшла до нього. Як завжди, без привітання.
– І тобі привіт, – відповіла я та примружила очі. – Ти теж запізнюєшся.
– У мене була вагома причина. Я радий, що ти все ж вирішила прийти. – Він усміхнувся й відчинив двері під’їзду, пропускаючи мене. – Проходь.
