наркотики? – запитала Аріна в Максима, який боровся з наркозалежністю. Мені хотілося закотити очі ледь не до неба, а Остап просто похитав головою. – Стоїш, тягнеш той чай… Та візьми собі щось. Я що, дарма в магазин ходила?
– Я просто не звик до таких речей, тому не дуже люблю солодке, – відповів хлопець і знову надпив свій чай.
– Щоб ви розуміли, – почав пояснювати Остап, – у дитячому будинку цукерки – це та ще розкіш. Особливо так було в ті роки, коли я там жив. Тепер є дуже багато різних благодійних організацій, які допомагають. До речі, ми з моїм добрим другом займаємося ось такою благодійністю. У нас залишився місяць до Дня святого Миколая, хочемо купити дітям подарунки, а також знайти якихось спонсорів чи волонтерів. Ну, і нам потрібна підтримка. Хто бажає долучитися?
– Я! – крикнула Аріна й підняла руку.
– Я навіть не сумнівався, – сказав їй Остап.
– Ну, я міг би, але мені поки що важко повертатися в це місце, – заговорив Макс, а Остап кивнув.
– Я тебе дуже добре розумію.
Тарас теж відмовився, адже хлопець-інвалід сам потребував допомоги. Іван і Катя вже далеко не в тому віці, щоб ходити по магазинах і вибирати подарунки, а потім розвозити їх.
– Ну а ти, Марто? – запитав Остап і зацікавлено подивився на мене.
– Я хотіла б долучитися, справді. Ніколи таким не займалася, але дуже хочу спробувати, – тихо відповіла я, і чоловік радісно сплеснув у долоні.
– Щиро дякую всім за сьогоднішнє заняття, але мені вже треба бігти додому. Ви теж довго не затримуйтеся. До зустрічі в неділю!
Він надягнув свою куртку й попрямував до виходу. Я дивилася йому вслід, відчуваючи, як у мені зароджується надія: скоро все зміниться.
Розділ 10
– Ей, ти йдеш? – запитала в мене Аріна, коли я стояла, дивлячись в одну точку.
– Ох, так, просто задумалась, – швидко сказала я й помітила, що всі вже збираються.
– Про Остапа? – У неї на обличчі з’явилася дивна посмішка. Я похмуро подивилася на дівчину.
– Ні, чому я маю про нього думати? – Я почала надягати пальто, а вона лише знизала плечима.
– Про нього всі думають у цьому плані, – відповіла Ріна й теж узялася натягувати на плечі куртку.
– Навіть ти?
– А я, по-твоєму, не дівчина? Ти ж сама розумієш, що він дуже привабливий чоловік. Та ще й розумний. Його майбутній дружині дуже пощастить, а я та ще дурепа.
– Чому?
– Бо ніколи не помічала таких хлопців. Злигалася не з тою компанією і тепер страждаю, але сама винна. Не скажу, що мені не подобався той кайф, але це все миттєво. Однієї миті ти отримуєш таке задоволення, що здається, ніби однією ногою стоїш у раю. Насправді, це пекло. Особливо коли повертаєшся до реального світу й розумієш, що твоє життя зруйноване через один тупий момент. – Дівчина гірко всміхнулася й подивилася на мене. – Повір мені, принцесо, жити та знати,
