не підготувала. Йому було байдуже, бо він усе одно наказав ставати за трибуну. Мені довелося розповідати про піраміду потреб за Маслоу. Спочатку було просто, бо сама тема не така вже й складна. Проте коли мова зайшла про соціальні потреби, то відчула сльози в очах і клубок у горлі.
– Друзі й сім’я – одна з важливих людських потреб. Усі ми потребуємо простого спілкування, хочемо відчувати підтримку, любов, – ледве змогла вимовити я. – Наступна – потреба в повазі…
– Зачекайте, – урвав мене викладач. – Ви не розкрили нам тему сім’ї та дружби.
– Ну, там же все просто. – Я спробувала уникнути цієї розмови.
– Добре, от скажіть мені, – він надто пильно подивився на мене, – чи важлива вам думка ваших близьких? Чи хочеться вам розповідати їм про свої проблеми, ділитися з ними таємницями? Чи, може, ви гадаєте, що людині це все не так і потрібно і що взагалі самотність – теж непогано?
– Я вважаю, що людині потрібно відчувати підтримку, тому спілкування – дуже важлива потреба, – відповіла я, прагнучи перейти до іншої теми.
– Які у вас взаємини з батьками? – запитав він. Мене ніби вдарили.
– Вибачте? – Я здивовано подивилася на нього. – Яке це має значення?
– Наприклад, щоб краще зрозуміти цю тему.
– Я і так добре її розумію, тому це ваше запитання недоречне, – роздратовано заперечила я. Викладач кивнув, наче дістав відповідь на якесь своє запитання.
– Гаразд, сідайте на своє місце.
До кінця пари я ледве трималася, хотілося якнайшвидше звідти втекти. Та я навіть не встигла зібрати речі, коли почула його прямий наказ підійти. Усі вже розходилися. Я зупинилися біля викладача, чекаючи, коли він заговорить. Остап Сергійович поглянув на мене, витягнув якийсь папірець із кишені й почав щось писати на ньому.
– Бачу, у тебе є проблема, і це чомусь зломило тебе.
– Зі мною все гаразд, – заперечила я, хоча мій голос тремтів. – Я в нормі.
– Ці тренінги я проводжу декілька разів на тиждень. – Він простягнув мені якусь візитку. – Одне відвідування перекриває один твій пропуск.
– Навіщо це? Мені непотрібна допомога!
– Потрібна, я бачу.
Він нічого більше не сказав, просто пішов. Я поглянула на візитку й на звороті прочитала: «P. S. Я навчу тебе знову жити».
Розділ 4
Я прийшла додому й сіла на ліжко, роздивляючись візитку. Хіба мені потрібна допомога? Я ж нормальна адекватна людина. Так, трохи зломлена й більше схожа на якусь пластмасову ляльку, але це і є я справжня. Бо іншою вже ніколи не буду. Та життєрадісна, закохана, щаслива Марта пішла разом із ними в холодну землю, а я просто існую в цьому образі, приховуючи свої смуток і біль.
– «Я навчу тебе знову жити»… – тихо прочитала я, а потім просто зім’яла цю візитку й кинула кудись у кут кімнати. – Мені непотрібна допомога… Непотрібна… Я нормальна! Нормальна!
Мої руки затремтіли, а на очах з’явилися
