нарешті до Лори, Петро простягнув до неї руки, розкрив обійми, й вона пішла в них – довірливо й просто, як робила то зовсім ще дитиною. Вона й зараз відчувала себе дитиною в рідних руках брата, таких надійних та теплих, і поступово та несподівана, незрозуміла й жахлива напруга, що оволоділася нею після візиту Сари й де Варана, – вона почала спадатися. Лора обм’якла в обіймах брата. Пальці її, що продовжували тримати кришталеву вазу, теж розслабилися, й ваза впалася до їхніх ніг і не розбилася.
Петро поцілував її вологу, спітнілу скроню.
– Я віднесу тебе нагору… тобі треба відпочинути.
Лора повільно похитала головою.
– Ні, не потрібно…
– Лоро…
– Все зі мною гаразд. – Вона казала неправду, обманювала брата й добре усвідомлювала те. Ні, з нею не все було гаразд, а щось таки відбувалося – щось темне й незбагненне, щось таке, чого вона сама не могла зрозуміти. Невже ж то вона й справді божеволіла? Напевне, що так. Бо як же ще інакше, як не божевіллям, було назвати те, що з нею коїлося? Видіння померлого батька, його голос за спиною у неї посеред глибокої ночі та оце раптове жбурляння речами…
Петро дивився на неї ніжно та співчутливо.
– Люба, я непокоюся за тебе… Ти б краще лікарю показалася, наш Федорович може порадити гарного фахівця…
Лора сіпнулася, відсторонилася від брата.
– Ні, не потрібно ніякого лікаря… Я просто втомилася останніми подіями й безсонням, а зранку ще й прийшла Сара і почала вимагати половину батькової спадщини…
– Здається, вона вже отримувала спадок…
– То був спадок її батька, а вона вимагає те, що було належно Войтовичам… – Лора поморщила лице. – Я нічого проти поділитися з нею не маю, але зараз ці розмови не до часу, до того ж ми маємо дочекатися оголошення заповіту татка.
Петро прокашлявся.
– Ти… ти справді налаштована віддати Сарі половину батькового статку? Та це ж, коли ти часом забулася, шалені гроші.
Лора зітхнула.
– Мені вистачить і половини. Справді вистачить. – Дивно, але вона відчувала, що вже майже заспокоїлася. – Не будемо зараз про це… Скоро їхати до мами, і я не хочу її хвилювати.
Петро зітхнув.
– А ось я менш би хвилювався й почувався би спокійніше, коли б ти проконсультувалася з фахівцем…
– Добре, я, можливо, зроблю так, як ти наполягаєшся, але тільки тоді, коли зі мною трапиться знову щось подібне…
Петро полегшено усміхнувся.
– Вважай, що я упіймав тебе на слові.
Лора слабко усміхнулася йому у відповідь, ніжно поцілувала у виголену щоку, тихим шепотом подякувавши за те, що він у неї є – такий турботливий, надзвичайний брат. І пішла переодягатися й готуватися до візиту до мами. Поморщилася, побачивши друзки розтрощених нею речей, і враз спохмурніла.
Що оце відбувається з нею?
Що?
Через пів години вона була вже готовою до виходу. Чорна шовкова сукня з мереживними рукавцями та горловиною, полум’яне хвилясте волосся,
