ми підемо – не нервуйся ти так, бо ще до божевільні зачинять, – насмішкувато, недобре відгукнулася вона й потягнула нареченого до дверей. Лора ж на де Варана вже навіть погляду не кинула, мов потерпаючись від страху того, що лиш ще один тільки погляд на нього виявиться для неї останньою тою краплею, що ще тримає її свідомість у межах здорового глузду й спокою, й вона просто вибухне… або ж і справді збожеволіє, потішивши цим не тільки пліткарок міста, а й власну кузину. Але погляд де Варана на собі все ж відчувала й страждала від недоречного, несподіваного й гострого бажання того, аби він полишився, а ось Сара пішла б геть і ніколи більш не з’являлася що в домі цім, що поряд цього чоловіка.
Марне, незрозуміле й… божевільне бажання.
За Сарою та де Вараном зачинилися двері… Лора чула голос кузини, котра певне що засуджує її та чорнить перед своїм нареченим… а потім голос Сари віддалився й затихнувся. Й Лора, наче той злодій, обережно підкралася до вікна вітальні, котре виходилося на ворота. Бачила, як ішли вони геть – струнка, гарна навіть у чорній сукні Сара та її високий і мужній наречений… Погляд усе линувся до його дужої постаті, потай, злочинцем милувався широкими плечима, прямою спиною та поставою, густим темним волоссям, що блищало під променями сонця. Й він уже біля воріт обернувся… Мов відчувши на собі той погляд її, що нехай і невільно та небажано для неї самої, а все ж голубив його. Важка штора з золотавого оксамиту не ховала її постаті, розсунута в різні боки, й Лора навіть відчула миттєве бажання відступитися, сховатися від тих очей, що дивилися на неї тепер від воріт… та все ж не зробила того. Полишилася стояти біля вікна, погордливо розправивши плечі…
Зрештою, вона ж таки Войтович.
Погляд сірих очей де Варана хвилював і непокоїв її навіть на відстані, що розділювала їх… Лора не ворушилася, навіть дихала через раз і відчувала, що ледь не вічність була би згодною так оце стояти, милуючись ним… просто милуючись навіть із відстані. Але Сара, чи то теж помітивши її у вікні, чи то з іншого приводу поцілувала його безсоромливо у вуста… посеред днини та міської залюдненої вулиці. А потім потягновила геть за собою від будинку Войтовичів, звідки її вигнала Лора…
Дівчина відсахнулася нарешті від вікна.
Серце її щемілося від незнайомого, пронизливого болю…
Цей поцілунок Сари й де Варана.
Їхні обійми!
Далі вона й сама не розуміла, як усе трапилося.
Роздратовано зашипівши, Лора вхопила перше-ліпше, що потрапилося їй під руку, й жбурнула в протилежну стіну, в ті двері, за котрими зникнулися де Варан і Сара… Кришталева ваза наштовхнулася на двері з глухим ударом, а потім посипалася на долівку численними друзками… Проте Лора на тому не зупинилася, її руки вже тримали порцелянову панночку, чималеньку за розміром, котру батько подарував мамі… Панночка та теж полетілася до дверей слідкома за вазою, й знову зачувся глухий стук та бряжчання розбитого скла. За зачиненими дверима хтось закричав – тривожливо й занепокоєно, й двері стали відчинятися, але Лора не вгавалася… Чергова порцелянова дрібничка розтрощилася на друзки, цього разу, щоправда, вдарившись
