очей.
А о восьмій ранку покоївка постукалася в двері, майже пошкрябалася в них, мов те кошеня, потім просунула допитливу голівку, певне, що остерігаючись порушити сон молодої господині, й вдивовано закліпала, побачивши загорнуту в ковдру Лору, котра непорушно сиділа на ліжку.
Покликала несміливо.
– Панночко…
Лора обернула до неї бліде лице, поглянула байдужливо.
– Так?
Мотря ще разів зо три вдивовано кліпнула очима.
– Там… там панночка Сара В’ячеславівна прийшли.
Лора поморщилася… Менш за все їй зараз бажалося зустрічатися з кузиною, але вона все ж звелася на ноги, котрі видавалися слабкими, продовжуючи горнутися в ковдру, й промовила, зітхнувши так важко, мовби мусила вдруге ховати батька:
– Мотричко, допоможи мені одягнутися.
2
– Я прийшла поговорити про спадок.
Лора не встигнула ще переступити порога вітальні, як Сара промовила до неї ці слова.
Вона стояла перед портретом молодого подружжя Войтовичів і з появою Лори обернулася з рішучим і ледь не войовничим виразом на своєму вродливому обличчі, й замість привітання зустріла бліду, невиспану Лору цими словами.
Лора увійшла до вітальні, кинула на кузину байдужливий погляд і запиталася, можливо, занадто різко, несподівано різко навіть для самої себе:
– Це так важливо зараз?
Сара задерла голову.
– Важливо… Гадаєш, що я дозволю тобі спокійно мене обікрасти?
Лора зітхнула.
– Та хто ж тебе обкрадує?
– Ти…
– Саро, я вже говорила тобі, що ми повернемося до цієї розмови після того, як буде оголошено заповіт батька.
Почуваючись украй погано після безсонливої ночі та незрозумілого видіння батька, голос котрого чи вчувався її уяві, котра заробилася хворобливою, чи ж справді лунався за її спиною, Лора повільно підійшла до невисокого диванчика й опустилася на нього… Сара пильно й допитливо вивчала її з хвилину, потім замислено промовила:
– Маєш хворобливий вигляд.
Лора кволо майнула рукою.
– Я погано спала цю ніч.
На пухких вустах Сари з’явилася незрозуміла усмішка.
– Й тільки цю?
Лора змовчала, неприязно поглянувши на кузину. Не мала бажання розмовляти з Сарою про це, та хіба ж ту коли обходили чиї бажання, окрім власних? Лора знала й відчувала, що кузина не відступиться від неї зараз, увіп’ється в загривок і не відпустить, поки не отримає свого. Й не те, щоб Лора жадобилася й не бажала ділитися з кузиною – зовсім ні. Вона просто хотіла дізнатися останню волю батька, викладену в заповіті. Та й не мала зараз сил розмовляти про такі справи. До того ж на одинадцяту вони з Петром мали їхати до в’язниці, аби зустрітися з мамою.
Сара
