її.
Мала йти до собору.
Туди, де чекала на неї домовина з тілом батька.
За дверима пахлося ладаном та тим особливим духом, котрим пахнеться кожна церква, – святості та бджолиного воску. Лора знову бачила перед собою допитливі й зацікавлені лиця, але належними вони були вже людям, зодягненим більш заможно. Але ж і вони дивилися на неї так само, як і працівники батька, й певне що засуджували за цю кляту відсутність сліз, за ці сухі очі…
– Лорочко!
Скорботний чоловічий голос… То був Базиль, і Лора ледь не поморщилася привселюдно, коли зрадливий залицяльник ухопив її у свої обійми, досить нечемно висмикнувши з рук Петра й пригорнувши до себе. Вона відчувала на собі чужі пожадібні погляди, а тому й мовчала, дозволяла Базилю тримати себе.
А потім побачила її.
Домовину з тілом батька…
Жовтувате, мов віск, лице.
Лице мертвого батька.
Похитнулася, зачувши миттєву й сильну слабкість, але руки Базиля тримали міцно та надійно. Чомусь не бажала надовго зупинятися поглядом на обличчі батька, котрий виглядався ледь не незнайомцем – таким чужим та холодним, міцно затиснутим у крижаних обіймах смерті. Та вона взагалі воліла б обернутися й утікати геть, негайно ж геть із цього собору, від цієї домовини та того незнайомця, котрого вона тримала у своїх нутрощах… А Базиль, щось ніжно й заспокійливо примовляючи, підводив її все ближче й ближче до тої домовини, й ось лице батька опинилося так близько до неї… Вона бачила кожну рису, знайому з дитинства, відчувала на собі чужі погляди, й погляди ті тримали її поряд домовини міцніше від кайданів.
Хтось тицьнув у її задерев’янілі пальці свічку.
Протоієрей собору почав відправу…
Скорботно й велично водночас заспівався клирос.
Лора хрестилася, щось шепотіла блідими вустами, але очі її все також полишалися сухими. Незважаючи на осуд людей, сліз із себе вичавити не могла.
– Пустіть! Пустіть мене до нього!
Високий жіночий голос, що пролунався раптом за спиною Лори, змусив її здригнутися й боляче вхопити Базиля за руку, котрий навіть не поморщився від болю.
Вона пізнала той вабливий, високий голос.
То була вдовиця Матвієва.
Лора, навіть і дихати забувши, спостерігала за тим, як колишня коханка батька наче враненою пташиною підлітається до його труни. Сплескує пишними своїми, білими руками, скрикує так, що чутно її й за клиросним співом, потім падається навколішки, обціловуючи дерево, обшите темним оксамитом. Петро було ухопив її за ті пишні білі руки, аби відсторонити, аби не заважала вона відправі своїм воланням несамовитим та плачами розпачливими, так куди ж… Відштовхнула Петра геть від себе, мовби був він слабким хлопчиною, й продовжила впадатися біля домовини чоловіка, який був для неї лиш колишнім коханцем. Лора невідривно дивилася на ту розкішну жінку, котра ледь не зруйнувала шлюб її батьків, і в голові билася
