обпекла її поглядом темно-синіх очей.
– Не смій називати мою маму вбивцею!
Сара призро покривила повновиді вуста.
– Але ж я правду проказую.
– Моя мама не вбивця!
Кинувши на неї не зовсім зрозумілий погляд, Сара все ж вирішила не сперечатися, тільки плечима перенизала й знову повільно пройшлася вітальнею, й довга спідниця її сукні гарно погойдувалася при кожнім її кроці. Лора теж мовчала, спостерігаючи за кузиною з почуттям неприязні, котре все більш посилювалося… Вона не могла, як не намагалася ще з дитинства, вишукати в собі чогось теплого до кузини. Й відчувала, що ця неприязнь була взаємною.
Нарешті Сара обернула до неї сповнене рішучості лице.
– Гаразд, коли ти не хочеш того визнавати, в чім твоя мати дала зізнання, назвавши себе вбивцею мого дядечка, то я не буду наполягатися. Зрештою, я прийшла сюди по інше і маю до тебе важливу розмову, Лоро…
Дівчина поглянула невдоволено.
– Я втомилася, Саро…
Та ледь помітно покривила лице.
– Розумію, але ти все ж маєш мене вислухати… Я раніше змовчувала, тому що не мала бажання сваритися з дядечком, але зараз… Він помер, і я чомусь певна у тім, що у своїм заповіті він зоставив тебе єдиною своєю спадкоємицею, що я вважаю вкрай несправедливим. Це спадок не лише твого батька, а й діда Романа, і він має бути поділений між нами двома, ми жінки…
Лора поморщилася.
– Саро, зупинися… Нашу родину спіткало таке несподіване горе, й мені трапилося пережити чи не найжахливішу ніч у своєму житті… А ти прийшла говорити про такі речі зараз, коли таткове тіло ще навіть не охололося…
Сара палахнула поглядом темних очисьок.
– А коли я маю про це говорити? Коли ти все загребеш собі, а мене викинеш геть, мовби я зовсім не Войтович? До того ж ти не виглядаєшся вбитою горем донькою, та ти навіть і не плачеш…
– Не тобі мене засуджувати!
– Та вже хоча б для годиться сльозу викотила…
– Сльози в моїм серці, а того ніхто не бачить, – тихо відповілася Лора, й у її темно-синіх очах промайнув дивний вираз. Вона не заплакала й зараз, хоча Сара відверто провокувала її на сльози, якось наче насмішкувато, звинувачуючи, що вона не жалкує за батьком, коли не плаче за ним і не побивається розпачливо. Лора знову не могла втримати серця свого від неприязні до кузини. Хіба знала вона – ця зарозуміла Сара, що коїться в серці Лори? Та їй об тім і відати небажано.
Карі очі позиркнули на Лору ледь не вороже.
– Не намагайся мене розжалобити… Я все одно заберу в тебе половину статку твого батька – статку Войтовичів…
Лора обірвала її палку промову холодним зауваженням:
– Я вже сказала, що не бажаю зараз про це говорити… Й тобі взагалі краще зараз піти – ми повернемося до цієї розмови, коли батька поховають і буде зачитано його заповіт…
Сара з хвилину мовчала, потім зітхнула невдоволено:
