настільки потужно, що людина робилася непідвладною вже самій собі, а перетворювалася на раба тої пристрасті, геть нею засліплена.
Саме такою засліпленою заробилася й Сара.
Видавалося, що вона геть утратила розум. Усе те приймання тільки з одним Вакульським і танцювалася, й у перервах між танцями вони про щось весело перемовлялися, й Сара геть не звертала уваги на те, що порушує всі правила пристойності, весь час збуваючи час з чужим і одруженим чоловіком наодинці, кокетуючи з ним так відверто… Пані Вакульської в той вечір поряд не спостерігалося – вона вчергове перебувалася в надії й на очі людські з забобонних міркувань намагалася менш потраплятися. Під кінець приймання Сара кудись зниклася, Вакульського теж не було видко, й Розалія Войтович-Завгородня густо вкрилася на лиці червоною фарбою сорому, коли присутні почали поцілювати в неї засудливими та насмішкуватими поглядами. Не раз смикалася вона піти шукати доньку, але чоловік її, купець Завгородній, зупиняв… Сара ж повернулася хвилин за двадцять – розчервоніла лицем, з декотрою неприбраністю в зачісці та одязі, що так відразу впадало в око, але ж яка вдоволена. Розалія розтулила було рота, аби вилаяти доньку, та побачила Вакульського, котрий з’явився від протилежних дверей з декотрою неприбраністю в зодяганні своїм, і тільки того й змогла, що прошипіти придушено й неголосно:
– Де тебе важка носила?
Сара кинула на матір дещо затуманений погляд.
– Пішла дихнути свіжого повітря… в залі жах як задушливо.
Розалія перемінилася лицем.
– Не обманюй, негіднице… Ти вискочила до садка за Вакульським.
Погляд Сари був на диво спокійним.
– Коли і так, то що?
– Саро…
– Заспокойтеся, мамо, на вас уже звертають увагу, – обірвала палкий та занадто гучний вигук матері Сара й попростувала знову до Вакульського, мов не помічаючи геть того, що на неї вже дивляться що засудливо, а що з цікавістю та насмішкою.
З того вечора вона геть глузду полишилася.
Другого дня втеклася з дому, й чиєсь допитливе око догледіло, як сідала вона до прольотки Вакульського.
Іншого дня прийшла до нього в суд.
Ще колись прогулювалася з ним біля Дніпра.
Й місто загуділося, мов той потурбований вулик.
Небога юна Войтовича має стосунки з одруженим!
Яка ж ганьба, який то сором!
Розалія Яківна ледь не кожної днини влаштовувала доньці сварки – вона жалібно прохала, вона молила й наполягалася, жорстко та владно наказувала Сарі покинути навіть думати про Вакульського. Та все марно. Сара полисне вогняним своїм, темним оком, кине матері у вічі, що ніколи такого не буде, й втечеться до Войтовичів, до дядечка-любчика, котрого чи не батьком звиклася вважати, й Войтович завжди захищав дівчину від нападання її матері, прихищав у своєму домі й, видається, що повністю
