знову повернутися до тих обіймів, вирватися до них від дружини, з котрою прожив більше двадцяти років і котру колись так настійливо зваблював, зруйнувавши її перший шлюб із наполегливістю примхливої дитини, котра прагнула будь-що отримати у власність іграшку, яку вона жадала і якою воліла в той час оволодіти. Йому було потрібно піти від дружини, котра народила йому таку чудову доньку… А тепер дружина ця заробилася для нього геть не потрібною, такою, котру можна буде відкинути, мов той непотріб, мов ганчірку, об яку все життя витирався весь бруд…
Тетяна відчула, як сльози образи та злості впікають очі.
Й тоді щось трапилося з нею. Трапилося щось таке, чому не могла вона віднайти пояснення, – наче тонка, невидима для стороннього ока ниточка, напнута всередині, була обірвалася й кудись поділася вся та стриманість, яку мала вона всі ці роки, – й Тетяна, не пізнаючи самої себе, різко звелася на рівні ноги, обернула до Владислава лице, котре запалалося мов яскравим вогнищем, і витисла зі своїх вуст єдине зле й рішуче слово:
– Ні!
У сірих очах Владислава з’явився дещо розгублений вираз.
– Тетяно…
Чи не вперше за весь час шлюбу Тетяна дивилася на нього погордливо, так, як ще ніколи не дивилася, й відчувала… насолоду від тої несподіваної самовпевненості.
– Я не дам вам розлучення!
Владислав нахмурився.
– Тетяно…
– Що у вас тут трапилося? Ваші галаси чутно ледь не на весь дім!
Войтович здригнувся й обернувся до дверей, на порозі яких у гнівливій непорушності стояла Лора. Тетяна теж поглянула на доньку, й хоча зараз для того була геть непідходяща хвилина, все ж замилувалася цим рідним створінням. Хай там що, а вона ж таки подарувала Владиславу неймовірну дитину. Життя Лори зароджувалося ще тоді, коли вони з Владиславом так кохали одне одного, коли він ще не охолонувся до дружини, котру відібрав у поліцмейстера Бурка, й Лорочку сміливо можна було назвати дитям кохання. Вона взяла щось від обох батьків і перевершила вроду самої Тетяни, до двадцяти своїх років перетворившись на неймовірну красуню з темно-синіми очима, рудавим волоссям, блідою шкірою личка, кожна риса якого вражала своєю довершеністю й мановила вражаючою красою… Й Владислав любив, неймовірно сильно любив свою єдину доньку – недарма ж він ще від її народження цілував їй ніжки й шепотів так пронизливо-ніжно:
– Моя найкоханіша…
Тетяна раптом дотямила, що єдиною людиною, котра й могла втримати Владислава в родині, – була вона…
Лора!
Й з болем благально поглянула на доньку.
– Твій батько нас кидає, Лорочко.
Лора сіпнулася всім своїм струнким тілом, погляд її неперевершених синіх очей полинувся до Войтовича.
– Татку…
Владислав важко зітхнув.
– Люба, я маю це зробити…
Темно-сині
