та пристрасною, ніяк не вплинулася на байдужливе ставлення Владислава до неї. Він просто взяв те, що йому так наполегливо подарували, можливо, що навіть пригадав своє давнє й минуле кохання до дружини – та й по всьому.
Та ніч не повернула Тетяні Владислава.
Він полишався незрозумілим… Наче й до Матвієвої не навідувався, але й до дружини не повертався. Але ж вона бачила, придивляючись пильно, в очах його полум’я пристрасного почуття, впікалася тим поглядом і розуміла, що він усе ще продовжує кохати ту чорнооку розлучницю, навіть незважаючи на те, що вони з якоїсь речі посварилися. Розуміла, що минеться час і нехай не сьогодні чи завтра, а в котрийсь чорний для неї день він знову полине до Матвієвої.
Відчувала, що починає ненавидіти Владислава.
По-справжньому й глибоко.
Дивно, але та ніч, коли Тетяна прийшла до чоловіка… вона заробилася для неї межею, перетнувши яку, більш не відчувала у своїм серці любові до чоловіка… а лиш ненависть. То було страшно, дуже страшно для неї й майже неможливо.
А за місяць місто сколихнула жахлива новина.
Владислава Романовича Войтовича віднайшли в ліжку його зі смертельним ножовим пораненням у серце.
Коли до будинку заможного заводчика прибулася поліція, його тепер уже вдовиця, бліда лицем пані Тетяна Іванівна, котра полишалася на диво спокійною, промовила досить байдужливо:
– Я хочу зізнатись у тім, що вбила свого чоловіка!
1
1907 рік, м. Кременчук
– Лоро!
Здригнувшись, Лора відвернулася від вікна, за склом котрого тривожливо й неспокійно дмухав вітер, розгойдуючи верхівки дерев, і стукався до вікна невидимими пальцями. Вона знову думала про свою бідну, нещасну матінку, й думки ті спричиняли їй біль, який чи зоставить коли у спокої її серце.
На порозі стояв Петро.
– Час їхати до собору, люба!
Лора швидко позиркнула на брата, судомливо зітхнула.
– Так…
Петро покривив своє досить вродливе лице, на якому особливо вирізнялися сині материнські очі.
– Приїхала Сара з нареченим.
Лора у відповідь лиш байдужливо прикрила очі. Сара була небогою батька, донькою його рідного брата, котрий помер ще досить молодим, ледь устигнувши одружитися й заробитися батьком своєї єдиної дитини. Його смерть зробила Владислава єдиним спадкоємцем Романа Войтовича, а мати Сари через рік після смерті мужа вийшла заміж за чоловіка з заможної купецької родини, і єдина її донька Сара зростала в розкошах, отримавши й від покійного батька досить-таки пристойний спадок родини Войтовичів. І те, що фабрика та завод відійшли до Владислава Романовича, видавалося, нікого й не турбувало. Але то лиш так видавалося… Для Лори, котра ніколи не була особливо близькою з кузиною, було вкрай неприємно раптом дізнатися, що весь цей час Сара вважала себе ображеною у спадщині, обділеною
