смерті Войтович отримав від Сари листа, у котрому вона повідомляла, що зібралася заміж. І не за князя свого Младославського, зовсім ні… В Монте-Карло вона нарешті зустріла чоловіка, котрий запропонував їй не принизливу ролю коханки та утриманки, а звання дружини. Моріс Олександр де Варан походив з родини французького дворянина та української шляхтянки, гарно промовляв російською та українською й зміг зробити неможливе – настільки захопив Сару, що вона погодилася стати його дружиною й наче забулася про Матвія Вакульського. Й Сара раділася, що за місяць до зустрічі з де Вараном вона посварилася з Адамом Младославським і той відбув до Варшави. Змовчувала вона перед новим прихильником і про свій зв’язок з Микольським та Вакульським. Для Моріса, котрого вона, як і матінка його українка, кликала Олександром, вона була чистою й добропорядною панянкою, яка з дозволу своєї maman мандрувала Європою разом з родичкою, за яку видала свою служницю. Розалія ж, отримавши від доньки таку звістку, відразу пробачила тій усі колишні гріхи й поблагословила на шлюб.
А де Варан наполігся на приїзді до Кременчука.
Вони прибули потягом на другий день після вбивства Войтовича.
Лора так гостро запам’ятала перший візит кузини по приїзді тої до рідного міста… Тіло батька вже забрала поліція, маму, котра зізналася в тім, що є його вбивцею, вивели в кайданках з будинку похмурі, чужі чоловіки… Лора сиділа у вітальні, вирячившись прямо перед собою сухими очима, які майже нічого не бачили. Сліз за батьком у неї не було… Можливо, їх не було поки що чи не буде й узагалі – вона того не знала, а в ту хвилину геть не відчувала потреби заплакати. Те, що трапилося, – було надто страшним і неможливим, і її свідомість просто відмовлялася в те повірити. Бо коли б до кінця повірила вона в те, що відбулося цієї ночі в їхньому будинку… О, то Лора б не витримала – вона б просто збожеволіла, втратила розум… А поки що якась частинка її, наївна й дитяча, сподівалася, що жах минулої ночі є неправдою, що двері вітальні ось-ось тихцем відчиняться й увійде татко…
Живий та усміхнений…
Той, яким він був за її дитинства…
Коли двері вітальні дійсно тихцем відчинилися, Лорі на якусь мить видалося, що вона або збожеволіла, або прокинулася від важкого сну, від муторного марення, котре вмістило в себе й смерть татка, й арешт мами, й той жах минулої ночі. Заплющила очі, до нервового дрожу боячись поглянути на двері, а коли ж знову їх розплющила, то з жалем і полегшенням одночасно побачила там вгодовану, низьку зростом постать дворецького Михайла.
Той дивився на неї жалібно й острашливо.
– Панночко Лоро…
Дівчина важко зітхнула.
– Хтось прийшов?
– Так. Ваша кузина Сара В’ячеславівна.
Лора поморщилася, але все ж проказала:
– Нехай увійде.
Байдужим порухом торкнувшись неприбраного свого волосся, що рудавим полум’ям збігалося їй на спину, вона кинула короткий
