звістку.
– Сарочка у надії!
Сарочка, котрій лиш шістнадцять, у надії!
Тітка Розалія тоді була ледь не померла від серцевого нападу. Такого вже вона коли й очікувала потайки від усіх, та гоновила від себе думки об тім, мов собак неприпнутих від воріт. Сару було вирішено негайно ж вислати до Білгородської губернії, де в тихому, скромному й затишному маєтку мешкала тітка пані Розалії.
Сара погодилася, не виказавши особливого супротиву.
Все такою ж апатичною й мов неживою відбула вона до маєтку Антонове в далекій Білгородській губернії, до незнайомої літньої родички. Войтович час від часу отримував від небоги листи, у котрих вона жалкувалася дядечку-любчику на те, як важко носити їй дитину, котра була небажаною навіть для неї. Дитину, котру відразу по народженню мали віддати в родину бездітного військового – родичка вже про все домовилася. Родичку ж ту вдовицю Сара описувала не інакше, як постійно набундюченою й усім невдоволеною бабою, яка зовсім не обраділа перебуванню у своїм затишнім будинку пузатої, осоромленої внучатої небоги… «…Бачили би ви лиш, дядечку, як позиркує на мене ця стара відьма, котру maman називає своєю тіткою. Тільки губи тонкі копилить, поки я снідаю, а потім і починає мені вичитувати про те, як я зганьбила родину, яка я безсоромниця та грішниця й що сама вона за моїх літ навіть поглянути в бік одруженого пана уникалася, а не те що зваблювати… Ха, дядечку, бачили б ви лиш ту ропуху набундючену – сумніваюся я міцно, що котрийсь із панів пожадобився б на цю бабу з її негарною пикою…» Подібного змісту листи Войтович отримував досить часто, й майже через рік Сара повернулася до Кременчука, обродившись сином Вакульського та віддавши дитя до рук геть незнайомого військового.
Але й у Кременчуці вона жити не бажала.
Певне, пекло їй ще почуття до Вакульського, одужала дружина котрого знову перебувала в надії… Часом Сара натрапляла на них у місті – пузата Вакульська гордовито й міцно тримала свого мужа під руку, усім своїм виглядом мов проказуючи без слів: «Не віддам! Нікому не віддам!»
Сара, після народження сина облишивши ту млявість свою та апатичність, знову почала кокетувати з чоловіками. Й містом почали ширятися чутки, що звабила вона одного пана дворянського походження, й після того, як Вакульська обродилася здоровим хлопчиком, зруйнувала родину того дворянина й заробилася його коханкою, геть не стидаючись того. Й пані Розалія впадалася в один серцевий напад за іншим, погрожуючи Сарі, що смерть матері залишиться до кінця її життя важким каменем на сумлінні – та Сара затялася, заробилася геть непослушливою матері й переїхала до будинку того Микольського, родину котрого порушила, жити відкрито.
Місто аж захлиналося, обсмоктуючи ту пікантну плітку.
А Сарі було все однаково – вона не звертала уваги на ті перемовини й тільки погордливо вилискувала темними очима, коли траплялося їй зустрінути де Вакульського – це ж йому, лиш йому єдиному мстилася вона своїми стосунками з Микольським, і кожного разу при зустрічі
