чому б і ні? – посміхнулася Лора.
Базиль Добровольський з’явився в будинку Войтовичів не за годину, а за дві, й Лора чекала на нього у вітальні в кріслі. Вона мовчазно та пильно спостерігала за тим, як він наближається до неї, радісно усміхаючись, і простягує руки, аби за звичкою взяти в них її тонкі пальчики й поцілувати їх дуже ніжно. Видавалося, він не помітив зовсім того, що Лора не відповідалася йому звичною радісною усмішкою, не помітив того, що дивилася вона похмуро. Й тільки коли поцілував ті пальчики біленькі, мов відчув її напругу й звів на неї тривожливий погляд.
– Люба, що з тобою?
Лора виразно вигнула брову.
– А що зі мною?
Базиль розгублено заблимав.
– У тебе дивний вигляд. Ти часом не захворіла?
– Ні, я цілком здорова.
– Тоді що…
Лора занадто різко вихопила в нього руку.
– Скажи, Базилю, ти не хочеш нічого мені сказати?
Добровольський тепер виглядався геть розгубленим.
– Сказати… про що?
– Ну, хоча б про те, кого ти тримаєш на вулиці Кагамлицькій?
Життєрадісне лице Базиля відразу пополотніло, і він поглянув на Лору швидко й зацьковано, його великі руки безвільно впалися вздовж тіла, й він застигнувся перед Лорою, наче той служка, що звинився тяжко. Повільно й досить важко миналися хвилини, а Базиль усе мовчав, мов шукаючи і не в силі знайти потрібних слів для відповіді. Й Лора не чіпала його, а просто мовчки чекала… Коли ж нарешті він заговорив, голос його пролунав глухо й навіть незнайомо:
– Хто тобі сказав про Ельзу?
Лора стенула плечима.
– Яка різниця? Головне, що це правда. – Вона гостро й пронизливо поглянула на нього, й він не витримав того її погляду й опустив очі свої – такі веселі по приході його, а зараз винуваті й наче згаслі. – Це ж правда, Базилю?
Він мовчав довгу хвилину.
– Правда, – тихо, ледь чутно прошепотів нарешті й відразу ж, мовби йому в одну мить підкосилися ноги, упався перед Лорою на коліна, ухопив, незважаючи на супротив, знову її маленькі долоньки до своїх великих, сильних рук і почав цілувати їх палко та пристрасно, промовляючи голосом, сповненим, видавалося, що щирим каяттям: – Але ж то нічого, геть нічого не означає… Ельза не та жінка, до котрої ти маєш мене ревнувати. Лорочко, ти ж розумієш, до якого ґатунку належать подібні жінки… Хто вони такі…
Лора спробувала було висмикнути в нього руку, але він тримав міцно.
– Я вважаю за ництво користуватися жінкою й ображати її позаочі… То ти, може, й мене обговорюєш з нею…
Базиль сіпнувся, наче вона його вдарила.
– Ні, ніколи! Тебе ніколи…
– Хоча б на цім спасибі.
Він знову почав обціловувати її пальці.
– Лорочко, серденько моє, не говори так зі мною… Твоя оця холодність… та вона ж просто вбиває мене…
Добровольський у той день ще довго вмовляв Лору пробачити його за ту ганебну помилку, котрою назвав
