вона зараз гаряче й розпачливо до батькового тіла, вицілує, нарешті обливаючи слізьми його жовтувате лице. Вони всі чекали…
Але Лора навіть не поворушилася.
Вона просто стояла, обіпершись на руку Петра, й примушувала себе дивитися на лице мертвого батька. Так, саме примушувала, тому що дивитися особливого бажання не мала. У цій труні лежав для неї майже незнайомець, і його лице лиш віддалено нагадувало лице її татка… Того татка, котрим він був для неї від її народження й до того клятого дня, коли вона мала необачність вмовляти його покинути цю пишнотілу спокусницю, що так сумовито припадалася зараз над його тілом почилим. Її любий тато помер для неї в один день, і вона вже давно його оплакала, тільки сліз її ніхто не бачив.
Петро легенько затиснув її лікоть сильними пальцями.
– Люба, час минає, – прошепотів він тихо, аби почула лиш вона.
Лора розгублено поглянула на брата.
– Що?
Петро схилився до її вуха.
– Поцілуй татка, попрощайся… Люди ж чекають…
Лора звела погляд темно-синіх очей… Усі присутні й справді дивилися лиш на неї… Дивилися так… Та невже ж не розуміють люди того, що визиратися так нечемно й невиховано? Опустивши очі, Лора знову поглянула на застигле лице батька. Смерть певною мірою спотворила його обличчя, додала нових та незнайомих рис, видовжила його та збільшила ніс… Погляд Лори впався на великі руки батька, з котрих уже пішла сила й обважнілі товсті пальці котрих було схрещено йому на грудях, аби тримати церковного хреста, поквітчаного дорогоцінними камінцями…
Його пальці…
Його великі, сильні пальці…
Лора здригнулася й зрозуміла, що не зможе торкнутися його.
Просто не зможе…
А шепіт Петра все наглив її, все примушував до дотику.
– Лорочко, люди ж чекають…
Вона затрусилася, мов у лихоманці.
– Ні! Ні!
З нею знову відбувалося щось дивне – щось таке, чому вона не мала пояснення й над чим не мала вже влади. Вигукуючи пронизливо, що не бажає доторкатися до того, хто нерухомо застигнувся в розкішній цій домовині, Лора забилася в руках Петра наполоханою птахою, потім виривалася, щоб утектися геть і полинути куди око погляне, аби тільки не торкатися батька.
– Лоро! Лорочко!
Голос брата просочувався до свідомості, мов крізь густий туман, що зазвичай стелеться вночі й до світанку набуває молочної щільності.
– Ні! Ні!
Крикнула пронизливо й так голосно, що з дерев знепокоєно поздіймалося гайвороння й відлетілося тривожливо геть… А вона не витрималася, впалася в тиху та спокійну безодню забуття, знепритомнівши й обм’якнувши в сильних руках брата. Й уже не бачила й не чула того, як пожадібно визираються на неї сторонні люди, як перешіптуються вони зацікавлено… Не відчувала й того, як руки брата підхопили її й
