курятини та шматочком сиру, запила все те склянкою густого молока й зітхнула.
– Схоже, я таки трішки зголодніла.
Петро гмикнув.
– Хто б сумнівався. А тепер тобі потрібен відпочинок, бо ти ж цих ночей майже не посинала, не вистачає, щоби ти ще захворіла. Наталі зачула, як пліткарки на цвинтарі перешіптувалися об тім, що донька Войтовича, схоже, що зовсім розумом пошкодилася, бідненька… – Петро роздратовано майнув сильною рукою. – Здогадуюся, що початок цим перемовинам могла покласти лиш Ларіонівна, хоча Наталі мені в тім і не зізнається.
Лора співчутливо поглянула на брата. Петро з красунею Наталі Мариновською побрався за великого кохання, котре було від першої хвилини їхнього знайомства взаємним та міцним. Наталі походила з родини заможних та пихатих міщан і за матінкою мала в родичах ще й дворян. Її амбіційна та гордовита мати, надзвичайно пишаючись виключною вродою доньки, котра мала волосся світленьке, а очі рідкісного темно-зеленого, мов ті смарагди, кольору й личко мов намальоване, мріяла про щонайкращу партію для доньки, не раз промовляючи, що її Наталуся варта коли не князя з блакитного забарвлення крові, чи хоча б графа якого, або ж на крайній випадок спадкоємця великих статків. Дізнавалася все щось, нишпорила й вишукувала, й до столиці разів зо три возила свою красуню, й віднайшла для неї таки князя… Й нехай, що удівець, майже п’ятдесяти літ, що мав дорослого сина – так то ж князь з десятком маєтків та досить-таки привабливою зовнішністю. Й він дуже уподобав Наталі, й пані Мариновська ледь не в кожній вітальні Кременчука погордливо розповідала об тім, що дуже скоро заробиться її донька княгинею Власовою й переїде до столиці, назавжди вже полишивши тихий Кременчук.
Наталі ж відмовчувалася й подивлялася незрозуміло.
А потім втнула нечувану річ…
Зустріла безродного Петра Бурка, закохалася в нього й вийшла заміж, відмовившись від того князя Власова, відмовившись від батьківського благословення й відбувши з рідного дому полишена спадку, полишена навіть родини. Мариновські відмовилися від непокірної доньки, позбавивши спадку, й навіть зустрічаючи де в місті молоду пані Бурко, Мариновські відвертають від неї свої пики з таким виразом, що бідолашна Наталі, як не намагається приховати біль, а все ж зачиняється після того у своїй кімнаті й з’являється з неї з почервонілими очима. Петро сприймає все то досить болісно й тільки мовчки хмурить чоло, коли побачить де в місті пані Матрону Ларіонівну Красовську, родичку Мариновських, котра особливо гостро та нестримно засуджує що Наталі з Петром, що взагалі всіх Войтовичів.
За декілька хвилин Петро пішов, а Лора вмостилася зручніше на ліжку, пообіцявши братику спробувати поснути. Але поснути не могла, як не намагалася. Щось непокоїло її, полишувало спокою, і знала добре, що непокоїть…
…Те, що почалося після того, як батько покинув удовицю Матвієву.
Судомливо захопивши повітря, Лора деякий час лежала нерухомо, мов зацепенівши, й намагалася не згадувати зовсім того, що наполегливо й нахабливо прохалося до пам’яті, що холодною й слизькою змією заповзалося до думок.
