але обертатися не наважувалася. Тільки дивилася широко розплющеними й наповненими страхом очима на незворушну поверхню дзеркала, котре байдужливо й бездушливо відображало в жовтуватім світлі її власну постать у довгій нічній сорочці з білої бавовни, поцяткованій мереживом та блакитним вишиванням на горловині та рукавах. Бачила густе й гарне своє вогняне волосся, що наче полум’я струменілося по плечах, бачила лице своє бліде та з темними колами під очима, котрі позначали своєю появою ті безсонливі ночі. Вона вперто вп’явалася поглядом у своє обличчя, аби тільки не поглянути туди – собі за спину.
Бо поглянувши, вона побачить…
Побачить постать батька.
Побачить його лице, як бачила його в соборі під час відспівування.
Але ж там поряд були люди, а зараз…
За спиною знову тихо прошелестілося:
– Лоро… Моя найкоханіша…
Лора відчула, як від жаху здіймаються на руках оголених короткі волосинки, але обертатися або ж дивитися собі за спину так само відмовлялася. Стояла нерухомо перед дзеркалом, а уява її вже оживалася й малювала дивну й неможливу картину того, як минеться одна хвилина, за нею інша, потім, можливо, ще декілька, й руки батька вхоплять її за плечі – ті руки, котрі вона бачила востаннє складеними в нього на грудях і пальці котрих тримали прикрашений коштовностями церковний хрест. І дотик їхній виявиться до неможливого холодним, крижаним дотиком мерця, того, хто зараз ніяк не міг знаходитися за її спиною й кого було поховано й засипано декількома метрами масної, чорної землі там – за містом, на кладовищі поряд його батьків.
Але він був зараз поряд…
Вона відчувала його присутність.
Чула його тихий голос.
Знала, що він бажає зараз, аби вона обернулася.
Й поглянула в його очі…
Порожні, холодні очі мерця!
Лора відчула, як холод крижаною хвилею охоплює тіло.
Й батьків голос… був уже так близько…
– Лоро… Моя найкоханіша…
Вона так напружилася, очікуючи холодного, крижаного дотику батькової руки, що в неї заболілося все тіло, а потім узагалі не витримала тої напруги й страху, що оплутав тіло та свідомість…
Тихо зітхнувши, впала на килим поряд дзеркала.
Знепритомніла…
Знепритомніла вже вкотре за добу.
А прийшла до тями так само різко, як і втратила свідомість.
Можливо, отямитися її змусило те, що вона змерзлася на долівці. Незважаючи на те, що за вікном стоялося тепле українське літо, ночі видавалися прохолодними, й Лора, лежачи на долівці в одній сорочці, змерзлася. Розплющила очі й лежала декілька хвилин непорушно, бездумно дивлячись на освітлену жовтуватим світлом кімнату… а перед очима наче туман клубочився, й почувалася вона якось дивно, голова боліла й паморочилася, й Лора спочатку нічого не пам’ятала з того, що було перед тим, як вона знепритомніла. А потім
