коли все стане відомо?
– Кому?
– Сарі, наприклад.
Петро дещо роздратовано зітхнув.
– Люба, покинь свій страх перед цією хижачкою. Вона багато бреше, мов той неприпнутий собака, але ти не маєш її боятися. В тебе ж є я, зрештою є Базиль. І ми захистимо тебе не тільки від Сари, а й від цілого світу.
Лора спробувала посміхнутися.
– Дякую. І що б я без тебе робила?
– А без Базиля?
Лора опустила очі. Пан Василь Миколайович Добровольський був її майже нареченим… і Лора відчувала, що оте «майже» полишиться між ними назавжди.
З веселим красенем Добровольським її познайомив Петро більше року тому. Товариш брата Василь Миколайович мав майже тридцять літ віку, гарну зовнішність, золотаві кучері густого, лискучого волосся та лукаві світло-карі очі. Він з першого ж погляду вподобав Лору, про що не постидався відразу її сповістити, й заходився залицятися, але не можна було сказати того, що сама Лора відразу ж закохалася в Базиля. Ні, він їй подобався, дуже до смаку були його залицяння, його захоплення відверте її вродою, навіть дещо пересолоджені слова об тім, що за її темно-сині очі йому й померти не шкода… Він вештався до їхнього будинку ледь не кожної днини – веселий, гомінкий, завжди з квітами для Лори, він приходив на чай, залюбки зоставався на обід і… відверто не подобався батькові.
Лора пам’ятала слова тата, кинуті ним у перший вечір після її знайомства з Базилем Добровольським.
– Він тебе не вартий!
Лора тоді тільки розсміялася.
– Татку, ви ж його вперше бачите!
– Мені досить й одного погляду…
– Але ж він такий веселий…
– Мені в зяті лиш блазня не вистачало!
Лора тільки посміхнулася тим бурмотінням, а Добровольський продовжував вчащати до них… Потім він мав від’їхати в родинних справах до Берліна, надсилав палкі листи, в яких зізнавався у коханні й у тім, як то скучив він за своєю Лорочкою і як рахує кожну хвилину до зустрічі… А Лора чомусь зовсім і не скучалася за палким залицяльником, не снувала тінню кинутою й сумовитою батьківським будинком, кожну мить згадуючи лице його, думаючи лиш про нього, про кожне його слово, погляд чи порух. Геть ні. Вона продовжувала жити звичайним своїм життям, відчуваючи певну приємність тоді, коли отримувала листа від Базиля, наповненого палкими зізнаннями. Чи кохала ж вона сама? Лора того не розуміла, проте й не вважала Добровольського коханням усього свого життя. Він їй подобався, їй було приємним його товариство… Але щоб кохати – ні, вона не була в тім певною, зовсім не була…
Василь повернувся декілька місяців тому… Й знову почалися його вештання до їхнього будинку ледь не кожної днини, й він усе так само не подобався її татку, й вона все так само не могла дотямити, кохає його чи ні. Він приїхав – а вона не відчувала ні радощів особливих, ані хвилювання.
За місяць він освідчився й попросив руки та серця.
Лора відверто розгубилася
