лиш то на вулицях міста, то на прийманнях. Приголомшливо вродлива, вона у двадцять років своїх, геть не соромлячись, заробилася коханкою вже досить літнього генерала Матвієва, зруйнувала його сорокарічний шлюб з тихою й смиренною жінкою шляхетного походження й одружила на собі. Десь рік тому вона втратила свого чоловіка-генерала, котрий помер від серцевого нападу, мала нетривалий зв’язок із заїзжим німецьким бароном і ось зараз вп’явалася своїми білими, хижими пальчиками у Владислава Войтовича. Тетяна не відала про намірення чоловіка – вона ж за звичкою все мовчала, а той поводився як зазвичай – мов нічого не трапилося, мов не прогулювався він містом у своїм відкритім екіпажі з розкішною коханкою.
За декілька днів Тетяна зіштовхнулася з Матвієвою.
Зіштовхнулася випадково й закам’янілася вся, захолонувши, мов від негоди лютої, коли неподалік будинку побачила перед собою вродливу ту жінку. Сині очі з болем дивилися на вгодоване молоде лице, а серце затискалося від недоброго передчуття. Й занилося тоскно, коли чарівна крадійка Владислава раптом посміхнулася – посміхнулася переможливо й наче глузливо, палахнувши темними своїми, майже чорними очима.
– Добридень, пані Войтович.
Тетяна не відповілася – ні на ту посмішку й ні на те привітання, а продовжувала лиш мовчки дивитися на ту, котра мала нахабство говорити з нею.
Матвієва голосно гмикнула.
– Яка ж ви невихована, пані Войтович.
Тетяна здригнулася.
– Не вам – жінці, котра крадовить чужих чоловіків, щось говорити про вихованість…
Удовиця розреготалася.
– А ви вже й не така свята невинність, котрою прикидаєтеся… Та це не допоможе вам утримати біля себе Владика. Він уже належить мені, а вам – блідій і потусклій сірій миші не втримати його…
Тетяна пополотніла.
– Та як вам не соромно таке говорити?
Матвієва якось незрозуміло позиркнула на неї, знову розсміявшись, і пані Войтович більш не стала затримуватися поряд тої нахабливої злодійки. Вона швидко пішла геть, ледь була не побігла, відчуваючи, як спину пропікає погляд чорних очей. Ішла й знала тепер, що життя її переміниться й вже не буде такою звичною зміна одного дня на інший, коли мала вона хоча б слабку певність у тім, що Владислав не піде з родини, а повернеться назад до неї, коли набридне йому чергова коханка. А вони ж набридалися, справді йому набридалися, і він повертався в родину… Він завжди повертався в родину.
Але зараз… зараз…
Чи повернеться він з лабетів цієї хижачки?
Передчуття того, що Владислав цього разу зраджує не просто так, прямує по шляху розлучення, не полишало Тетяну наступні декілька днів…
І настав той страшний день…
День, коли Владислав сказав, що їм потрібно розлучитися.
То був наче кінець життю Тетяни.
Чоловік повернувся ранком, коли вона тільки прокинулася, відчуваючи себе надзвичайно втомленою й розбитою
