боку, мене заспокоїла, а з другого – розлютила. П’єтро мені збрехав: коли я йому телефонувала, він уже знав, що не буде ніякої вечері, що діти на мене не чекають, що вони поїхали з бабусею. А Аделе? Як вона насмілилася забрати моїх дітей?! Я випалила все це Маріарозі, та мене мовчки вислухала. Я запитала: «Я в усьому винна? Заслужила те, що зі мною відбувається?» Вона відповіла мені сухо, але її слова підбадьорили. Сказала, що, на її думку, я мала право жити так, як вважаю за краще, і мусила й надалі вчитися і писати. А тому вона завжди готова прийняти мене з дітьми у разі потреби.
Її слова мене заспокоїли, але заснути не вдалося. У грудях аж пекло від страху, гніву, бажання бути з Ніно, злості через те, що він, хай там як, святкує разом із сім’єю, з Альбертіно, а я тепер самотня жінка, що сидить у порожньому домі. О дев’ятій ранку я почула, як відчиняються двері: то був П’єтро. Я відразу накинулася на нього: «Чому ти віддав дітей матері без мого дозволу?» Вигляд у нього був неохайний, обличчя неголене, від нього тхнуло вином, але він здавався тверезим. Він ніяк не реагував на мої крики, тільки повторював утомлено: «У мене купа справ, я не можу за ними доглядати. А в тебе – коханець, ти на них не маєш часу».
Я примусила його сісти на кухні. Спробувала заспокоїтися і промовила:
– Нам треба домовитися.
– Поясни, будь ласка, про що домовитися.
– Діти житимуть зі мною, а ти зможеш бачитися з ними у вихідні.
– У вихідні де саме?
– У мене вдома.
– А де твій дім?
– Я ще не знаю, потім вирішу: або тут, або в Мілані, або в Неаполі.
Досить було одного слова: Неаполь. Як тільки він його почув, то аж підскочив. Вирячив очі, роззявив рота, ніби хотів мене вкусити, підняв руку, стиснувши її в кулак із таким лютим виразом обличчя, що я перелякалася. Та мить видалася мені вічністю. З крану крапала вода, гудів холодильник, надворі хтось реготав. П’єтро – здоровий, великі кісточки пальців аж побіліли від напруги. Він вже якось мене ударив, і я розуміла, що зараз ударить із такою силою, що приб’є на місці, а тому рвучко підняла над головою руки, щоб захиститися. Він несподівано передумав, різко повернувся і щосили гепнув раз, другий, третій по металевій шафі, у якій я тримала швабри. Він би гепав ще, якби я не вхопила його за плече з криками: «Годі, припини, тобі ж боляче!»
У підсумку страхи, які охопили мене після повернення додому, справдилися: ми опинилися в лікарні. Йому наклали гіпс, дорогою додому він аж повеселішав. Я пригадала, що сьогодні Різдво, і приготувала щось поїсти. Ми сіли за стіл, він несподівано сказав:
– Учора я телефонував твоїй матері.
Я аж підскочила:
– Як тобі таке спало на думку?!
– Ну, хтось же мусив їй сказати. Я розповів їй про те, що ти мені зробила.
– Я сама мала сповістити її.
– Чому це? Ти б наговорила їй брехні, як це робила зі мною.
Я розлютилася, але спробувала стриматися, бо боялася, що він знову почне
