його найціннішою прикрасою кімнати. Я помітила, що доньки почувалися тут краще, ніж удома: брали все, що заманеться, торкалися до всього, і ніхто не робив їм за це зауважень. Вони зверталися до хатньої робітниці ввічливим, але водночас наказовим тоном, якого навчилися від бабусі. У перші години дівчатка показували свої кімнати, сподівалися, що я захоплюватимуся їхніми численними іграшками – такими дорогими, що ми з їхнім батьком нізащо б таких не купили! – розповідали про все чудове й захопливе, що вони робили й бачили. Згодом я зрозуміла, що Деде більше любить діда, а Ельза, хоч і обіймала мене міцно й цілувала, з будь-яким проханням зверталася до Аделе, а коли втомилася, то залізла до неї на руки й поглядала на всіх сонними оченятами, запхавши великого пальця до рота. То діти так швидко навчилися обходитися без мене?! Чи то вони так настраждалися через побачене й почуте протягом останніх місяців, що тепер боялися знову прийняти мене, бо я нагадувала їм про пережиті страхи? Не знаю. Звичайно, у мене не вистачило сміливості відразу заявити: збирайтеся, ми їдемо. Я залишилася на кілька днів, почала знову піклуватися про дітей. Свекри мені не заважали, не втручалися, коли Деде противилася моїм вимогам і шукала в них підтримки, вони м’яко уникали конфліктів.
Особливо Ґвідо у перші дні слідкував за тим, щоб ми обговорювали лише сторонні справи та не згадували про розрив з його сином. Щоразу після вечері, коли Деде з Ельзою йшли спати, він із ввічливості складав мені компанію, а потім зачинявся в кабінеті і працював за північ (П’єтро, як виявилося, в усьому вдався у батька). Він почувався зі мною незручно, зазвичай приховував збентеження за політичними дискусіями: про кризу капіталізму, необхідність контролю над державними витратами, збільшення кількості збіднілих верств населення, землетрус у Фріулі як символ соціальної нестабільності в Італії, великі труднощі, з якими доводиться мати справу лівим силам, старим партіям та політичним групам. Але він говорив про це, не виявляючи анінайменшого інтересу до моєї думки, яку я врешті навіть не намагалася висловлювати. А коли й запитував щось, то лише про мою книжку, італійське видання якої я вперше побачила саме в їхньому домі: невеличкий невиразний томик, що надійшов поштою разом з багатьма іншими книжками й журналами, які постійно накопичувалися на столах, чекаючи свого часу. Одного вечора йому спало на думку мене порозпитувати, і я, знаючи, що він не читав і не читатиме книжку, коротко виклала йому зміст та порушені теми, а також зачитала кілька цитат. Він слухав мене уважно й зосереджено. Лише в одному місці професорським тоном покритикував уривок із Софокла, який я неправильно процитувала, змусивши мене засоромитися. Цей чоловік мав авторитет, і якщо порівняти авторитет із патиною, то часом достатньо незначного зусилля, аби на ній з’явилася тріщина, через яку проглянула інша особа, значно приземленіша. При моїй згадці про фемінізм Ґвідо несподівано забув про стриманість, в очах зблиснула неочікувана зловтіха, він розчервонівся – хоч завжди відрізнявся хворобливою
