і за власну, хотілося вибачитися, обійняти її, але я боялася, що вона сприйме це як покору. Якщо вона заявила, що то я темна сторона Лілиної душі, а не вона темна сторона моєї, значить, я справді дуже розчарувала її. Я намагалася виправдати її поведінку: єдиним мірилом добра і зла для неї був наш район. Там, на її думку, справи поступово налагоджувалися: вона породичалася із Соларами завдяки Елізі, її сини нарешті працюють на Марчелло, якого вона гордо називає зятем. Новим одягом вона хоче продемонструвати всім достаток, який нарешті так щасливо звалився їй на голову. Тож природно, що Ліла, яка працює на Мікеле Солару і так розбагатіла, що намірилася викупити для своїх батьків квартирку, здається їй успішнішою за мене. Але такі міркування лише збільшували прірву між нами: більше ми не мали нічого спільного.
Мати поїхала, так і не обізвавшись до мене й словом. Ми відвезли її на вокзал, але вона всю дорогу поводилася так, ніби мене не існує. На прощання побажала П’єтро всього найкращого і вже перед самим відправленням потяга попросила повідомляти, як загоюється його рука і як справи в дітей.
Коли вона поїхала, я раптом усвідомила, що її втручання принесло несподівані наслідки. Уже дорогою додому мій чоловік виявив ще більше співчуття, ніж напередодні під моїми дверима. Та люта сварка з матір’ю, напевно, допомогла йому краще зрозуміти мене і те, у яких умовах я росла, – більше, аніж мої розповіді і його власні уявлення. Мабуть, йому стало мене шкода. Він прийшов до тями, і наші стосунки стали цивілізованими. Через кілька днів ми пішли до адвоката. Той трохи поговорив з нами і врешті запитав:
– Ви впевнені, що не хочете більше жити разом?
– Як можна жити з тою, хто тебе більше не хоче? – відповів П’єтро.
– Синьйоро, ви більше не хочете свого чоловіка?
– Це моя особиста справа, – відповіла я, – а вам слід лише розпочати процес розлучення.
Коли ми вийшли на вулицю, П’єтро розсміявся:
– Ти точно як твоя мати.
– Неправда.
– Так, маєш рацію, неправда. Ти точно як твоя мати, якби вона вивчилася і взялася писати книжки.
– Що ти хочеш цим сказати?
– Хочу сказати, що ти ще гірша.
Я образилася, але не дуже, мене потішило, що він потроху повертається до нормального життя. Тепер я могла полегшено зітхнути й зосередитися на своїх планах. Під час тривалих міжміських телефонних розмов я розповіла Ніно про все, що зі мною сталося після нашого розставання, ми обговорили можливість мого переїзду до Неаполя. З обережності я вирішила не казати йому, що ми з П’єтро знову почали ночувати під одним дахом, хоч і в різних спальнях. До того ж я часто телефонувала донькам і з неприхованою ворожістю заявила Аделе, що приїду і заберу їх до себе.
– Не турбуйся, – спробувала заспокоїти мене свекруха, – вони можуть побути у мене так довго, як тобі треба.
– Деде потрібно ходити до школи.
– Вона
