соромом свого життя. І натякнув, що вона пов’язана зі статейкою, у якій я описувала конфлікт із викладачем релігії, – тією, яку він колись ще в ліцеї замовив мені для студентського журналу.
– Що ти тоді утнув? – запитала я зі сміхом.
– Я тобі скажу, але не забувай: я тоді був ще зовсім хлопчиськом.
Я відчула, що йому справді соромно, і стривожилася. Ніно розповів, що коли він прочитав мою статтю, то подумав, що неможливо так написати: цікаво і водночас розумно. Мене потішила його похвала, я його поцілувала, згадала, як довго ми з Лілою мізкували над тими рядками, а потім трохи іронічно описала йому своє розчарування й біль, коли редакція журналу відмовилася опублікувати статтю через брак місця.
– Це я тобі таке сказав? – запитав Ніно схвильовано.
– Здається, саме так, не пригадую точно.
Він знічено скривився.
– Правда в тому, що місце для твоєї статті було, скільки завгодно.
– Тоді чому її не опублікували?
– Через заздрощі.
Я розреготалася.
– Редактори позаздрили мені?!
– Ні, то я тобі заздрив. Я прочитав твою статтю і викинув аркуші у сміття. Думка про твій талант здавалася мені нестерпною.
На якусь мить повисла мовчанка, мені мов заціпило. Скільки зусиль я витратила на ту статтю, як за неї переживала! Я не могла повірити своїм вухам: обдарований ліцеїст, улюбленець викладачки Ґальяні так заздрив гімназистці через її статейку, що просто взяв і викинув написане у сміття?! Я розуміла, що Ніно чекає моєї реакції, але не знала, як поєднати такий гидкий вчинок зі світлим незаплямованим німбом, яким я в дитинстві та юності його увінчала. Спливали секунди, а я ніяк не могла оговтатися від почутого, що несподівано підтверджувало погану славу, яку Ніно, за словами Аделе, мав у Мілані, та застереження Ліли й Антоніо не довіряти йому. Нарешті мені вдалося подолати заціпеніння, я змусила себе подумати про позитивний бік нашої розмови і обняла його. Адже якщо поміркувати: у нього не було потреби розповідати про той епізод, про вчинок, здійснений багато років тому. Та він це зробив. Мене розчулила його внутрішня потреба бути щирим зі мною навіть попри власні інтереси й ризик виставити себе в поганому світлі. Саме тієї миті я несподівано відчула, що можу завжди йому вірити.
Тієї ночі ми кохалися ще з більшою пристрастю. Прокинувшись, я усвідомила, що Ніно зізнався у провині переді мною, а отже визнав, що в його очах я завжди була незвичайною, навіть тоді, коли він зустрічався з Надею Ґальяні і був коханцем Ліли. Ох, як же мені подобалося, що він не лише кохав мене, а й захоплювався моїм розумом! Він дав мені свій рукопис, а я допомогла відредагувати його якнайкраще. Під час відпочинку в Арджентаріо я відчула, що мені нарешті вдалося виявити свій талант слухати, розуміти, висловлюватися. І це підтверджувалося – так я собі з гордістю думала! – чималим успіхом за межами Італії моєї книжки, яку я
