лекцію. Деде, яка ніколи раніше не бачила поліціянта зблизька, завела розмову з молодшим із них і так захопилася, що обіперлася йому ліктиком на коліно. Пригадую, якою фразою вона намагалася пояснити, що Маріароза – порядна людина.
– Правду кажучи, – сказала Деде, – моя тітонька викладачка.
– Правду кажучи, – пробурмотів поліціянт, збентежено усміхаючись.
– Авжеж.
– Як добре ти розмовляєш!
– Дякую. Правду кажучи, її звуть Маріароза Айрота, і вона викладає історію мистецтва.
Хлопець щось шепнув старшому напарникові. Вони посиділи ще хвилин десять і пішли. Деде провела їх до дверей.
Згодом мені теж доручили провести одну з таких лекцій, і того вечора народу прийшло більше, аніж зазвичай. Мої діти всілися на подушках у першому ряду великої зали й зосереджено слухали. Гадаю, що саме з того вечора Деде почала поглядати на мене зацікавлено. Вона дуже пишалася батьком, дідом, тепер ще й Маріарозою. А про мене вона нічого не знала й знати не хотіла. Я була її матір’ю, завжди щось забороняла, і мене вона терпіти не могла. Напевне, її дуже здивувало, що хтось може слухати мене так уважно, адже сама вона й вухом би не повела в мій бік. А може, їй сподобалося, як спокійно й конструктивно я відреагувала на критику, яка зовсім несподівано пролунала з вуст Маріарози. Моя зовиця виявилася єдиною жінкою з усіх присутніх, яка не поділяла жодної висловленої думки. Саме вона, яка раніше заохочувала мене вчитися, працювати, писати статті й книжки! Не питаючи дозволу, розповіла про мою сварку з її матір’ю у Флоренції. Як виявилося, їй було відомо абсолютно все, до найдрібніших деталей. Вона висунула теорію, «спираючись на цитати великих мислителів», згідно з якою жінка без кохання за своєю природою не може почуватися реалізованою.
Коли мені доводилося їхати кудись по роботі, я залишала доньок із тіткою, але виявилося, що насправді про них піклувався Франко. Він зазвичай не виходив зі своєї кімнати, не брав участі в лекціях, був байдужим до постійного гармидеру й гостей у квартирі. Але до моїх доньок він прив’язався. Якщо треба було, готував їм їсти, придумував ігри, по-своєму виховував і навчав. Він нього Деде навчилася кепкувати з «недолугої байки» – так вона висловилася в розмові зі мною – про Мененія Аґріппу, про яку вона дізналася в школі, куди я нарешті вирішила її віддати. Дівчинка сміялася і приказувала: «Патрицій Мененій Аґріппа, мамо, добре заморочив голову плебеям своїми балачками, але так і не зумів довести, що тіло одного чоловіка живиться тоді, коли набиває собі живота хтось інший. Ха-ха-ха». Від нього вона також засвоїла, як несправедливо розподілилися багатства на карті світу: від безмежних благ і до нестерпних злиднів. Повторювала: «Як же це несправедливо!»
Якось увечері, коли Маріарози не було вдома, мій хлопець часів студентського життя в Пізі промовив серйозно і трохи зі смутком, кивнувши на дівчаток, що з голосним вереском гасали
