що я чекала, а він не навідувався до мене упродовж кількох днів, я переконувала себе, що так краще, бо в мене повно справ, а він дихнути мені не дає. Коли охоплювали ревнощі, заспокоювала себе, шепочучи під ніс: це я та жінка, яку він кохає. А коли думала про дітей, то запевняла себе: він проводить з Деде та Ельзою більше часу, аніж з Альбертіно та Лідією. Звичайно, так воно й було, але водночас – не так. Справді, колись Ніно більше мене не приваблюватиме. Справді, я мала купу справ. Справді, Ніно любив мене, Деде й Ельзу. Але були й інші факти, на які я намагалася не звертати уваги. Я справді була закохана, як ніколи. Я справді була готова покинути все і всіх, якщо він потребував моєї допомоги. Його почуття до Елеонори, Альбертіно та новонародженої Лідії справді були такими самими, як і почуття до мене й моїх доньок. Ті факти я намагалася приховати сама від себе, а коли не вдавалося, то хутчіш перекривала їх загальними фразами про зміни в суспільстві: усе змінюється, у сучасному світі прийняті нові форми співіснування, відмінні від традиційної сім’ї, та інші нісенітниці, які я разом з іншими промовляла й писала щоразу, коли випадала нагода.
Але труднощі сипалися мені на голову щодня, і постійно доводилося стикатися з якимись проблемами. Я відразу відзначила, що життя в місті аніскільки не покращилося. Мешкати на вулиці Тассо виявилося незручно. Ніно роздобув десь стареньку невеличку автівку, яка відразу припала мені до душі, але вже в перші дні я вирішила, що краще нею не користуватися, адже все одно доводилося годинами стирчати в заторах. На звичайні буденні справи тут я мала витрачати значно більше часу, аніж у Флоренції, Генуї чи Мілані. Деде з першого дня в школі зненавиділа вчительку й однокласників. Ельза, яка вже ходила до першого класу початкової школи, завжди поверталася додому сумна, із червоними очима і відмовлялася розповідати, що сталося. Тоді я взялася дорікати їм обом. Казала, що вони не вміють пристосовуватися до змін, не здатні постояти за себе, а треба цього вчитися. Як наслідок, сестри згуртувалися проти мене: тільки те й робили, що розхвалювали бабусю Аделе та тітоньку Маріарозу, які забезпечили їм щасливе й безпечне життя, за яким вони сумували дедалі більше. А коли я обіймала їх і притискала до себе, аби знову здобути їхню прихильність, вони відповідали неохоче, а часом навіть пручалися. А моя робота? З кожним днем ставало ясніше, що особливо в той період моєї популярності краще було залишатися в Мілані й шукати роботу в якомусь видавництві. Або ж податися до Рима, оскільки під час промотуру й зустрічей із читачами я познайомилася з впливовими людьми, що пропонували мені допомогу. То чому я сиділа в Неаполі разом із дітьми? Аби потішити Ніно? Виходить, я сама собі брехала, вважаючи себе вільною і незалежною? І брехала читачам, коли у двох книжках вдавала ту, що намагається допомогти кожній жінці зізнатися у своїх найпотаємніших думках? То були порожні слова, у які мені було зручно вірити, а насправді я нічим не відрізнялася від моїх одноліток-традиціоналісток? Незважаючи на всі чутки, дозволяла якомусь чоловікові ліпити з мене, що йому заманеться, аби задовольнити його потреби
