Дівчатка розвеселилися, коли під час прибуття поїзда їм раптом різким поривом вітру закублило волосся, розвіяло сукенки, перехопило подих. Я не бачила матір і не говорила з нею від того дня, як вона влаштувала скандал у Флоренції. Я побоювалася, що вона не захоче мене бачити, а тому не зателефонувала, щоб попередити про наш візит. Але, правду кажучи, на те була в мене й інша причина. Я вперто товкла собі: я тут з певного приводу, хочу побувати там чи тут. Насправді наш район асоціювався для мене перш за все з Лілою. А тому планувати наперед той візит означало б вирішити, як мені з нею поводитися. Я ніяк не могла визначитися, а отже, краще було довіритися випадку. Але оскільки я могла несподівано з нею зустрітися, я з особливою ретельністю одягла доньок і причепурилася сама. Мені хотілося, щоб вона, якщо таке станеться, затямила, що я – порядна жінка, а мої діти не страждають, не покинуті напризволяще і їм живеться добре.
День видався насиченим переживаннями. Ми пройшли через тунель, минули заправку, де працювала Кармен зі своїм чоловіком Роберто, перетнули наш двір. Коли піднімалися затертими сходами будинку, де я народилася, моє серце скажено калатало в грудях. Деде й Ельза збуджено перегукувалися, ніби вирушили у хтозна-які пригоди. Я виставила їх перед собою й подзвонила у двері. Почулося нерівномірне шаркання ніг матері, вона відчинила двері й витріщилася на нас так, ніби побачила трьох привидів. Я теж, на своє незадоволення, не втрималася від здивування. Між тією жінкою, що стояла переді мною, і тією, яку я сподівалася побачити, було мало схожого. Мати дуже змінилася. На якусь мить я навіть подумала, що це її двоюрідна сестра, з якою ми бачилися колись давно, коли я була ще зовсім мала. Вона була дуже на неї схожа, хоча та старша років на шість-сім. Мати дуже схудла, кістки обличчя, ніс, вуха здавалися величезними.
Я спробувала обійняти її, але вона відхилилася. Батька вдома не було, Пеппе й Джанні – теж. Допитатися в неї, де вони, було нелегко. Добру годину вона не проронила до мене ані слова. А от дітям зраділа. Розхвалювала їх, які вони гарні, а потім одягла на них здоровенні кухарські фартухи, щоб не забруднилися, і взялася готувати цукрові льодяники. Я весь час почувалася незручно, адже вона поводилася так, ніби мене не існувало. Коли я спробувала дорікнути дівчаткам, що вони їдять забагато карамельок, Деде з готовністю звернулася до бабусі:
– А можна нам іще?
– Їжте, скільки вам заманеться, – відповіла мати, навіть не глянувши в мій бік.
Так само вона повелася й тоді, коли відпустила онучок погратися у дворі. У Флоренції, Генуї, Мілані я ніколи не дозволяла їм виходити надвір самим. Тож я зауважила:
– Ні, дітки, не можна, не виходьте з дому.
– Бабусю, можна нам піти? – запитали мої доньки майже в унісон.
– Я ж уже сказала, що можна.
Ми залишилися наодинці. Я промовила несміливо, ніби сама була ще дитиною:
– Я переїхала. Винаймаю квартиру
