style="font-size:15px;"> – А твій чоловік – ні?
– Ні.
– Ну, то щоб я тебе більше в цьому домі не бачила!
– Мамо, часи змінилися. Можна гідно жити й після розлучення з чоловіком, а можна й іншого знайти. Чому ти так гніваєшся на мене, а Елізі, яка завагітніла неодруженою, нічого не кажеш?
– Тому що ти – не Еліза. Еліза хіба вчилася стільки, як ти? Хіба я покладала на Елізу такі сподівання, як на тебе?
– Я роблю дещо таке, що мало б тебе тішити. Прізвище Ґреко стало відомим. Про мене навіть за кордоном трохи чули.
– Ти переді мною кирпу не дери, ти тут – ніхто! Те, що ти вважаєш важливим, для нас, простих людей, – пустий звук. Мене тут шанують не через те, що я народила тебе, а через те, що народила Елізу. Вона, хоч і не вчилася й навіть середню школу не закінчила, але зуміла стати поважною синьйорою. А ти зі своїм дипломом що утнула? Мені лише діток твоїх шкода: такі гарненькі та розумненькі! Ти про них подумала? При батькові жили як у кіно показують, а ти їх приперла до Неаполя?!
– Це ж я їх так виховала, мамо. Я, а не їхній батько. І куди б я їх не привезла, роститиму саме так.
– Яка ж ти задавака! Матір Божа, як же я помилялася щодо тебе! Я гадала, що то Ліна з вас задавака. Твоя подруга купила батькам хату, а ти що зробила? Твоя подруга командує тут усіма, навіть Мікеле Солара танцює під її дудку! А ти ким командуєш? Отим нікчемою, синком Сарраторе?
Тут вона заходилася вихваляти Лілу: яка ж вона гарна, яка щедра, тепер у неї не абищо, а власна фірма, вони з Енцо справді зуміли розкрутитися. Нарешті я збагнула, що найбільшою моєю виною, на материну думку, було те, що їй довелося визнати: порівняно з Лілою я ні на що не годилася. Коли вона заявила, що збирається приготувати щось на обід для Деде й Ельзи, навмисно не згадавши мене, я зрозуміла, що мене запрошувати їй не хочеться. Я засмутилася й пішла.
Вийшовши з двору на трасу, я на мить зупинилася, не знаючи, що робити: зачекати біля воріт батька й привітатися з ним, чи прогулятися вулицями в пошуках братів, чи навідатися до сестри, якщо вона вдома? Я знайшла телефонну кабіну, набрала Елізин номер, потім повела доньок через увесь район аж до її величезної квартири, звідки було видно Везувій. Її вагітність ще не було помітно, але я відзначила про себе, як сестра змінилася. Через таку природну для жінки зміну вона якось відразу подорослішала і водночас погрубішала. У її тілі, словах, тоні з’явилася надмірна вульгарність. Обличчя набрякло і набуло землистого відтінку, а настрою зовсім не було, тож зустріла вона нас без особливої радості. Ні на мить я не помітила в ній любові до мене, того її дитячого захоплення. А коли я заговорила про погане самопочуття матері, Еліза відразу насупилася й різко відповіла, чого з нею ніколи не бувало, принаймні у розмовах зі мною:
– Лену, лікар сказав, що тілом вона здорова, то в неї душа болить. Мама не хвора, то треба душевний біль лікувати. Якби ти не завдала їй стільки болю й розчарувань, то вона б не була в такому стані.
– Що за нісенітниці ти верзеш?!
Тут вона ще більше наїжачилася:
– Нісенітниці?! Я тобі так скажу: у мами здоров’я більше, ніж у мене! І хай там як, але якщо ти вже переїхала до Неаполя, то тепер піклуйся
