фірму. Еліза вибухнула:
– Ага, за наші гроші!
– Поясни.
– Та що тут пояснювати, Лену?! Обдурила Мікеле, як схотіла! Але з Марчелло такий номер у неї не пройде.
Еліза теж не запросила нас пообідати. Лише тоді, коли проводила до дверей, усвідомила, що повелася нечемно, і звернулася до Ельзи:
– Ходи-но з тітонькою!
Вони вийшли вдвох до іншої кімнати, чим змусили Деде страждати: дівчинка вчепилася за мою руку, аби не почуватися покинутою. Коли вони повернулися, обличчя в Ельзи було серйозним, але водночас повеселілим. Моя сестра, здавалося, ледве трималася на ногах від утоми й зачинила за нами двері відразу, як тільки ми вийшли на сходовий майданчик.
Надворі донька показала таємничий подарунок тітоньки: двадцять тисяч лір. Еліза подарувала гроші, як то робили в нашому дитинстві деякі заможніші родичі. Але в той час гроші лише здавалися подарунком для дітей, насправді ми були зобов’язані віддати їх матері, аби вона витратила їх на проживання родини. Схоже, Еліза теж хотіла передати гроші не Ельзі, а мені, але з іншою метою. Тими двадцятьма тисячами лір, яких вистачило б хіба що на три дитячі книжки з кольоровими обкладинками, вона показувала мені, що Марчелло її кохав і дбав про те, щоб їй жилося добре.
Я заспокоїла доньок, які вже сварилися. Довелося як слід допитати Ельзу, щоб вона зізналася: тітка наказала гроші поділити, десять тисяч їй і десять тисяч Деде. Вони все ще скублися і штовхали одна одну, коли я почула, що мене хтось кличе. То була Кармен, замотана у широку синю робу бензозаправниці. За сварками доньок я забула обійти десятою дорогою заправку. Тепер подруга дитинства привітно махала мені рукою, а її чорні як смола кучері пишно обрамляли широке відкрите обличчя.
Я не втрималася, щоб не відповісти на привітання. Кармен зачинила заправку, запросила нас обідати. Згодом прийшов її чоловік, з яким я до цього не була знайома. Він побіг до початкової школи забрати дітей. У них було двоє хлопчиків, один – Ельзин одноліток, а другий – на рік молодший. Як виявилося, чоловік Кармен мав лагідну вдачу, був чемний і привітний. Разом із дітлахами він накрив на стіл, а після обіду прибрав і перемив посуд. Мені ще ні разу не доводилося бачити такого взаєморозуміння й взаємоповаги у подружжі моїх однолітків, такого задоволення від спільного життя. Нарешті я відчула, що мені раді, бачила, що діти почуваються добре: їдять з апетитом, звертаються до хлопчиків із поблажливою зверхністю. Я повеселішала, провела у них вдома кілька спокійних годин. Потім Роберто побіг відчиняти заправку, а ми з Кармен залишилися самі.
Вона не лізла мені в душу, не стала розпитувати про Ніно, про те, чи я перебралася до Неаполя, щоб жити з ним, хоча було ясно, що їй про все відомо. Натомість говорила про свого чоловіка – дуже роботящого й гарного сім’янина.
– Лену, після всіх страждань і болю він і діти – це моя єдина втіха, – сказала вона.
І почала згадувати минуле: трагічну історію батька, тяжку долю матері та її смерть, ті часи, коли вона працювала в ковбасній крамниці Стефано Карраччі, те, як на місце Ліли туди прийшла
