який за соціальним статусом, культурою і політичними поглядами не мав із Франко нічого спільного. Та все ж на якусь мить я подумала, що якби зараз мій старий друг вийшов із мороку, що його поглинув, то теж мав би таку саму ходу.
Франко цілий день не виходив зі своєї кімнати. Увечері в мене була ділова зустріч, я постукала до нього й запитала, чи не міг би він повечеряти з Деде та Ельзою. Він пообіцяв. Повернулась я пізно. На кухні панував безлад, чого раніше Франко не допускав. Я прибрала зі столу, перемила посуд. Прокинулася рано, о шостій уже була на ногах. Коли йшла до ванної повз його кімнату, то помітила на дверях пришпилений кнопкою аркуш із зошита. Там було написано: «Лену, не впускай дітей». Я подумала, що дівчатка звечора чимось його розгнівали, і пішла готувати сніданок із наміром пізніше дорікнути їм за це. Але потім передумала. Франко мав чудові стосунки з моїми доньками, я не вірила, що він міг з якоїсь причини розсердитися на них. Близько восьмої я тихенько постукала до нього. Тиша. Я постукала гучніше, обережно прочинила двері, у кімнаті було темно. Я покликала його – без результату. Увімкнула світло.
Кров була повсюди: на подушці, на простирадлі, велика темна пляма тяглася майже до моїх ніг. Смерть умить постала переді мною у всій своїй відразливій сутності. Тут я скажу лише, що коли побачила бездиханне тіло, яке знала так добре, тіло чоловіка, що був колись щасливим, жвавим, перечитав купу книжок, пережив неймовірну кількість пригод та мав чимало життєвого досвіду, я відчула неприйняття і разом із цим – жалість. Франко завжди був для мене прикладом освіченості, втіленням політичної культури, добрих намірів, надій, вихованості. Бачити його таким було гнітюче. Вибраний ним жорстокий спосіб позбавити себе життя, пам’яті, принципів, здатності знайти у всьому сенс здався мені яскравим вираженням ненависті до самого себе, до власного тіла, до своєї душі, думок та слів, до того, як суворо повелася з ним доля.
Протягом наступних днів у мене не йшла з думки Джузеппіна, мати Пасквале й Кармен. Вона свого часу теж вирішила покласти край своєму існуванню, не в змозі проживати той відрізок життя, що їй залишався. Але Джузеппіна належала до попереднього покоління, на відміну від Франко. А тому його самогубство не просто вразило, а приголомшило мене. Я довго думала про його записку – єдине, що він залишив після себе. Він звертався до мене і по суті казав: не впускай дітей, не хочу, щоб вони мене бачили; а от ти – заходь, ти повинна мене бачити. Я й досі думаю про той подвійний наказ: перший – відкритий, а другий – прихований. Після похорону, на який прийшла купа народу – усі політичні активісти його спрямування, адже Франко все ще мав великий авторитет у тих колах, я намагалася зберегти дружбу з Маріарозою. Мені хотілося підтримати її морально, поговорити з нею, але вона не давала такої можливості. Її відстороненість набула ще більш хворобливих форм, переросла у маніакальну недовіру, що навіть виїла жвавість із її очей. Квартира Маріарози поступово спорожніла. Якщо раніше вона обходилася зі
