в саду троянди, хоча садівник Григорій на це нарікав, гадаючи, що йому не довіряють. Він з ображеним виглядом ходив за Вірою Миколаївною, бурмочучи:
– Все самі й самі. А ми що ж, не так робимо?
Віра ж просто обожнювала поратися біля квітів. Вона зрізала кілька улюблених жовто-рожевих уже розквітлих троянд, щоб поставити в їдальні, і роздратовано відмахнулася від Грицька. Побачила внучку:
– Анечко, вітаю, моя люба! Як успіхи?
– Щось голова болить, піду ляжу. – Аня і справді мала не надто добрий вигляд: бліда, під очима кола.
Дівчина й раніше скаржилася на головний біль – останнім часом він виникав дуже часто, і Аня довго лежала в ліжку, втомлено прикривши повіки. Віра Миколаївна непокоїлася й говорила, що треба відвідати лікаря. Ліка ж вважала, що дочка просто забагато часу проводить за підручниками та книгами, тому ніхто не поспішав у поліклініку.
Аня вийшла з машини й раптом незграбно вхопилася однією рукою за капот. Віра тицьнула букет Григорієві та кинулася до внучки. Аня злякано прошепотіла:
– Бабусю… Мені… – і впала на землю.
– Гришо, швидку, негайно!
Садівник узявся викликати швидку, а Віра опустилася навколішки біля Ані. У внучки почалися судоми. Віра тримала її голову й постійно повторювала:
– Аню, Анечко… Аню, Анечко…
Налякана покоївка Світлана вибігла надвір і заголосила:
– Так що ж це таке, га? Що ж робити, Господи?
– Води принеси!.. – уривчасто скомандувала Віра.
– Швидка буде хвилин за десять, – доповів Григорій і завмер, не знаючи, що робити далі.
Судоми припинилися. Віра змочила водою скроні дівчини. Вона повільно відкрила очі та спробувала сісти. Віра обійняла внучку. Швидкої дочекалися, так і сидячи на нагрітому вересневим сонцем тротуарі. Віра гладила Аню по голові, як маленьку, і примовляла:
– Дівчинко моя дорога, все буде добре…
Але добре не стало. У машині швидкої Аню знудило, і від тривоги, яка читалася в очах лікаря швидкої, у Віри Миколаївни похололо в грудях і стислося серце.
Через кілька годин Ані трохи полегшало, але додому її, звісно, не відпустили. Віра Миколаївна рішуче заявила, що нікуди не поїде, і їй дозволили провести ніч у кріслі, що стояло в кутку Аниної окремої палати.
Обстеження зайняло весь наступний день. У приватній клініці, куди привезли Аню, було найсучасніше обладнання і прекрасні фахівці, але наприкінці дня лікар викликав Віру Миколаївну в кабінет і повідомив, що потрібно їхати до іншої лікарні.
– Боюсь, у мене дуже погані новини. Є підозра, що у вашої онуки пухлина мозку.
Віра з жахом глянула нього:
– Що? Пухлина?.. В Ані?!
– Мені дуже шкода. Вам необхідно якомога швидше – я б сказав негайно – звернутися до онкологів. У мене є хороший друг, один із кращих фахівців у цій галузі – Максим Леонідович
