Я здогадувалася з самого початку, що мої справи кепські. Але… сподівалася – пронесе. – Аня спробувала усміхнутися, але губи затремтіли, і вона розридалася.
Ішов другий тиждень хімії. Аня погано її переносила: постійно нудило. Після того як додали опромінювання, волосся почало випадати пасмами. Віра запросила в палату перукарку, і та змайструвала на внуччиній голові стильний «їжачок», який напрочуд їй личив. Величезні, з шоколадним відтінком очі на худорлявому обличчі, здавалося, стали ще виразнішими, і у Віри щеміло серце від кожного погляду на онуку: такою незахищеною, зворушливою і юною здавалася вона у своїй рожевій шовковій піжамі з тонкими й мало не прозорими руками…
І професор із Німеччини, й інший – із Канади, і ще п’ятеро світил онкології в один голос заявили, що операцію робити занадто пізно. Залишалася слабка надія на хімію та на променеву терапію. Але після перших результатів Максим Леонідович запросив Віру у свій кабінет і повідомив:
– Три місяці.
Повідомив правильним тоном, яким уже сотні разів називав родичам хворих терміни, залишені долею для їхніх близьких.
Віра повернулася до палати, в якій майже весь час перебувала біля онуки. Іноді її змінювала Анжеліка, але з неї було мало користі: вона постійно плакала, не могла ні подбати про їжу для Ані, ні зупинити крапельницю.
Віра ж просто фізично не могла покинути онуку – їй здавалося, що, йдучи з лікарні, вона залишає в палаті номер дванадцять власну душу, і пересувалася містом, наче робот: заїхати до своєї квартири, взяти те; заїхати в особняк, взяти це… Купити книгу. Зайти в супермаркет по улюблені Анині цукерки. І згадати, що Аня не може ні читати, ні їсти. І що вона повільно вмирає, а разом із нею і Вірине серце.
Надворі стрімко темнішало: стояла та пора року, коли вечір настає раптово, як ніч у пустелі.
– Не вмикай світла, бабусю, – попросила Аня.
Дівчина лежала на білосніжній постелі, Віра бачила лише її очі, що поблискували в темряві. Сіла поруч, узяла онуку за руку й легенько її стиснула.
– Тебе не нудить? – запитала, ніжно погладжуючи їжачок на голові.
– Я вже не знаю… Мені весь час погано.
Помовчали.
– Тато постійно питає, чого я хочу, немов поспішає виконати моє останнє бажання.
– Аню… – почала було Віра Миколаївна, але Аня зупинила її помахом руки.
– Не треба, бабусю. Ви приховуєте від мене правду, але я відчуваю, що вмираю. І в мене немає – віриш? – немає ніяких бажань! Тато випереджав усі мої бажання. У мене було абсолютно все, чого я хотіла. Я об’їздила майже весь світ завдяки йому!.. Та… знаєш, я б хотіла лише одного…
Аня знічено усміхнулася в сутінках і замовкла. Напевно, й усміхнулася тому, що Віра погано розрізняла в присмерку Анине лице. Лише здогадалася, що мова піде про найпотаємніше, і ласкаво погладила Аню по руці, немов заохочуючи – продовжуй, рідна, говори, ми на все готові заради тебе.
– Лише одного… – повторила Аня. – Зрозуміти, що значить
