хрещеником, і хоча кращого друга Андрія Івановича Ігоря вже майже двадцять років як не було живого, Андрій все одно переймався долею Ігоревого сина. Коли хлопець покинув один виш, потім другий, Прилипко прийшов до нього додому на розмову.
– Сергію, ти начебто любиш машини?
– Ну, так, машини мені цікаві…
– Може, підеш поки що до нас? Здаси на категорію та почнеш працювати. Зарплата хороша, буде допомога матері. А за рік чи два назбираєш грошей на навчання та й вивчишся нарешті.
Тоді це здавалося хорошим рішенням. Сергій, закінчивши школу, вступив до університету на фізико-математичний факультет, але після першого семестру перевівся в політехнічний. А через пів року покинув інститут. Хлопець навчався легко, проблема була в іншому. Він почувався, напевно, найбіднішим студентом країни. Стипендію доводилося розтягувати на місяць. Іноді вдавалося підзаробити промоутером, щоб підкинути матері грошей. У ці моменти він ловив у її очах подяку, а самому хотілося плакати від безсилля. Треба було йти працювати, щоб допомогти родині.
Зараз важко повірити навіть фотографіям, що замолоду його мати, Марія Сергіївна, була красунею. Сини Вадим і Сергій народилися один за одним. Сергій згадував батька: великого, сильного й веселого. Він приносив дітям неймовірні ласощі. Тоді щойно з’явилися у продажу смачні, але дорогі шоколадні батончики, і Сергій пам’ятав, як мама сварила тата за таке марнотратство.
З роботою у батьків на той час було не просто важко, а дуже важко: татів науково-дослідний інститут закрили, його колеги почали мотатися в Польщу і зробилися «комерсантами». У тата стати комерсантом ніяк не виходило, але він служив в Афганістані, був сміливим і відчайдушним, тому пішов у службу охорони – і це в 90-ті роки, коли вся країна «будувала перебудову», як говорив дід. Батька вбили у безглуздій вуличній стрілянині через два місяці після початку служби.
Відтоді Марія Сергіївна ростила синів сама, працюючи коректором у видавництві. Вона постійно брала якісь підробітки – рукописи, книги, журнали, читаючи їх ночами на кухні. Жили вони разом із дідом у його квартирі, колись престижній – років п’ятдесят тому. Тепер це була просто стара трикімнатна квартира біля величезного парку, більше схожого на ліс.
Десять років тому в Марії спалахнуло несподіване кохання із замовником. Діти підросли, у неї раптом з’явилося трохи вільного часу, і вона відчула, наскільки скучила за чоловіком… Не тільки й не стільки у фізіологічному сенсі, скільки в психічному. Тому занурилася в цей роман по саму маківку. Адже вона геть забула, як це – бути вдвох із чоловіком, грітися біля його сили й надійності.
Недосвідчена (попри вже далеко не юний вік) Маша не встигла навіть зрозуміти, що її обранець був чоловіком якраз тільки фізіологічно. Він виявився банально одруженим і незабаром назавжди зник із її життя «як сон, як вранішній туман», залишивши на згадку спільну доньку Катю. Ніякої допомоги від Катиного батька Марія жодного разу не отримала, а на аліменти подавати не хотіла – через гордощі
