не вгавала донька.
– З батьківськими статками, – уточнив Олександр Петрович. І додав: – Боюся, це бажання належить до розряду тих, які не можна здійснити за гроші.
– А я вважаю, що можна спробувати, – помалу вимовила Віра Миколаївна і зойкнула: – Боже, сама не вірю, що сказала це!
– І що ж ми зробимо? – обернувся до неї зять.
– Можна спробувати розшукати юнака, який міг би потенційно зацікавити Аню, – так само повільно говорила Віра.
– Ой, у Лєрочки такий чарівний син, Артурчик, йому недавно виповнилося двадцять три, вчиться в Лондоні, але це не проблема, ми можемо злітати до Англії. Організувати випадкову зустріч у «Кокон Клабі», наприклад. Потім він приїде на тиждень погостювати додому… – пожвавилася Анжеліка.
Але чоловік доволі безцеремонно втрутився в її плани:
– Не думаю, що серед цього кола знайдеться той, хто може справді зацікавити нашу дочку. Ти ж знаєш, вона не любить усі ці тусівки і гламурних юнаків, що не заробили ні цента на шампанське по тисячу доларів за пляшку, яке вони зазвичай уживають, – з ледь прихованим роздратуванням додав Олександр Петрович. Видно, він теж не мав особливої поваги до «золотої молоді».
– Слухай, Алексе, ну не з простим же хлопцем її знайомити! – обурилася Ліка.
– Що значить «із простим»?! А чим тобі не підходять прості?! А у твоїх кандидатів що, є третє око? Чи в них по дванадцять пальців на руках і ногах? Або вміють крізь стіни проходити? Ти геть зациклилася на цьому «рівня – не рівня»! – останні слова Олександр Петрович уже прокричав. Потім зім’яв серветку, рвучко підвівся і швидко вийшов. На порозі обернувся і вже спокійніше вимовив, звертаючись до притихлої Анжеліки: – І припини, заради бога, називати мене Алексом! Мене звати Олександром. Сашею, якщо хочеш.
Віра кинула довгий погляд на дочку. Та сиділа, похиливши плечі, по щоках котилися сльози. Але ж страждає!.. Дивно, проте Віра ніколи особливо не жаліла Анжеліку, через що відчувала десь глибоко в серці сором і намагалася принагідно якось догодити їй, підбадьорити, немов компенсуючи брак любові. Адже відтоді, як народилася Анечка, вся любов була віддана внучці. Віра обійшла обідній стіл і сіла біля доньки, обійняла її за плечі:
– Анжеліко, донечко… Не сердься на чоловіка, він дуже переживає. Мати такі можливості – і не бачити способу врятувати дитину. Хоч би йому не стало зле… Ти не міряла Олександрові тиск?
– А я хіба не переживаю? Ви всі вважаєте мене якоюсь кам’яною!.. Міряла. Високий. – Ліка взяла зі столу серветку й тихенько висякалась, витерла сльози. Поправила зачіску. – То що ж нам робити, мамо? Аню через тиждень відпустять додому, треба щось вирішувати…
– Не знаю. Треба подумати, – відповіла Віра. І пішла думати.
Страшно сказати, але вони почали звикати до Аниної хвороби. Мало-помалу поверталися до своїх справ, і, хоч яким диким і блюзнірським це здавалося раніше, виникали й інші думки і велися різні розмови –
