всім передайУроки мужності своєї.
Штуками хитрими
Повниться світ,
Землю розхитує
Маятник літ.
Час – це не паніка
Піднятих рук…
Точна механіка,
Звірений рух.
Стало вже звичаєм —
Час для усіх
Чітко відлічує
Смуток і сміх.
В рясності, в повені —
Тільки бігом…
Всі ми наповнені
Рухом його.
Маятник, маятник —
Вічності син.
Мається, мається
Серед хвилин.
Мається, мається
У суєті…
Всі ми на маятник
Схожі в житті.
Усе, що зміг, здається, вже побачив,
Усе почув, що можна чуть у гулі.
І усмішка мажорних передбачень
Уже не тішить, як в літа минулі.
Неначе вже нічого і не треба:
Наївся, насміявся, напечаливсь.
Набрид вже лемент, і набрид вже щебет,
Душа до тихих відпливла причалів.
Нічого вже не треба… Вечір сірий
Тягар двох рук поклав мені на плечі…
Та десь в куточку згубленої віри
Ховається ще слово заперечень.
Ей, скинути хоча б десяток літ,
Хоча б десяток… Не прошу я більше.
Й принадами знов заяснів би світ,
І задзвенів би він мажорним віршем.
А так усе схиляюсь на мінор:
Холодний дощ і погляди холодні…
Горить свіча… У чарочці кагор —
Без сповіді я причащусь сьогодні.
Ковток вина та ще сухар пісний —
Хоч не гіркі, але загіркли в роті.
Вже давня мрія перейшла у сни…
Чого усе я відкладав на потім?
Нема часу вже відкладать, нема.
Як швидко все промчало, пролетіло!..
А за вікном хурделиться зима,
І ув очах отак пекучо-біло.
Та все ж на серці начебто не лід —
Воно мелодію ще віднайде у слові,
Воно іще у теплоті любові…
Ей, скинути хоча б десяток літ!..
Пам’яті Патріарха Володимира
Зняв руку на святе —
Тобі вже не проститься…
Сьогодні день сльози —
Вона із неба йде.
За щит омонівський
Сховались хитрі лиця —
Незрячі і глухі
До Бога і людей.
Скорботний літній день
Тримає квітку білу…
Святий наш мученику,
Вибач і прости,
Що навіть поховать,
Покласти у могилу
Ми не зуміли так,
Як вартий, Отче, ти.
Кийками били нас
І газом ще труїли,
Лякали голосно,
Та ми вже не раби.
Вкраїно-страднице,
Знайди небесні сили
Запам’ятать цей день
Печалі і ганьби.
До чергової річниці
Ми всі живемо в зоні постійної тривоги,
Пришиті
