веселіше,Буде спомину тепліш.
Щоб не скубати волосся
І не морщити чоло?
Може, щось і не збулося,
Але щось таки було.
Анатолію Михайленку
Вечірнє світло воскової свічки
Наповнює моє єство теплом.
Любові нерозділена дотичність
Як пташка, що щебече під вікном.
І сутінки пухкі та волохаті,
Мов іграшки м’які по тридцять сім…
А я один у вечоровій хаті
Веду розмову поглядом своїм.
І пахне воском, як в недільній церкві,
Хоч день промчав, мов злякане лоша.
Не хочеться все мірять на проценти,
На інший лад настроєна душа.
А хочеться подумати про вічне,
В якої Матір Божої лице…
Вечірнє світло воскової свічки
Настроює моє єство на це.
Я розчинюся в цьому розгомінні,
Щоб глянути на себе віддаля.
Маленька свічка в синім мерехтінні —
Мені ж від неї світиться земля.
Суміш втіхи й печалі
Випив, наче вино…
А що далі, що далі
Мені небом дано?
Залишив у тумані
Дні веселі та злі…
Я свої сподівання
Множу вже на нулі.
Не хапаюсь за серце —
Ще біда – не біда,
Та в моєму відерці
Заржавіла вода.
Хоч горілка в стакані,
Та вже око не п’є…
Залишив у тумані
Я кохання своє.
Листя ніби в конвертах
Розсила листопад.
А життя? Що ж, відверто —
Це лише зміна дат.
Згуркотіло і щезло,
Тільки пил з-під коліс…
А життя, коли чесно, —
Лиш приїзд і від’їзд.
Життя – сумні квадрати,
Мене тут час трима…
Щось хочу пригадати,
Та втішного нема.
Відпихую погане,
А мрію про одне:
Як сонечко погляне —
Моя журба мине.
Якщо печаль солона
Вас пробує на злам:
– Ідіть, ідіть до сонця, —
Я щиро раджу вам.
Загадую, що буде, —
Вгадаю я чи ні?
То березень, то грудень
Мої гаптують дні.
Загадую на радість —
Виходить на журу.
Я очі чистим ранком
Від смутку обітру.
Загадую на смуток —
Виходить на сміхи.
І вже, дивись, забуто
Жалів моїх гріхи.
Я спомини не кличу,
Бо ще в полоні мрій,
А сонечка позичу
У пісні дзвінковій.
І сил мені прибуде,
Хоч в сріблі голова,
Бо ще в любові людям
Не всі сказав слова.
Відпущені Всевишнім дні —
А я їх безрозсудно трачу
На теревень слова дурні,
На довгий сон й ходу ледачу.
Схиляюсь мало до пера.
Чи
