наче у воді…»Слухаю – і страшно. Не знаходжу місця.
Щось не те ви кажете, хлопці молоді.
Щоб мораль читати, не шукав нагоду,
Бо натомість гордості проросли жалі.
Хто ми, – вас питаю, – без коріння й роду
І чи є замінники рідної землі?
У гріховнім світі можна все здобути,
Адже все купується – совість і штани.
Тільки батько й мати – дивні атрибути,
Бо за прейскурантами їм нема ціни.
Голосами предків кличе отча хата,
Хоч слова ці давнішні – правді не чужі.
В юності здається – можем світ здолати,
Світ же починається з власної душі.
Научи нас розуму, земле – рідна ненько,
Бо сліди безбатченків вітер замете…
«Наша батьківщина – там, де солоденько…»
Ні, не те ви кажете… Ой, не те, не те.
Незаслане ліжко і купи газет —
Відчув, що один я нічого не вартий…
Нагрію собі магазинних котлет,
Наллю собі чаю – води без заварки.
Ще посуд помити і витерти пил,
Попрати свою забруднілу сорочку.
Іще та іще – лише стачило б сил,
Хоча всього цього робити не хочу.
Оточують речі буденні й прості,
Не кращі від інших, не кращі й не гірші…
Але я все кину і сяду за стіл,
Забувши про інше, писатиму вірші.
І темна кімната немов заблищить,
Як в царських палатах, засяє усюди,
І музика дивна навкруг зазвучить.
Із прози життя знов поезія буде.
Віра народжує силу —
Так лиш, а не навпаки.
Мусиш збагнути, мій сину,
Все це на довгі роки.
Йдемо крізь болі і втрати,
Йдемо крізь шал суєти…
Щоб нам сильнішими стати,
Треба до віри прийти.
Який безжальний ув обману ніж —
У груди вдарив, щоб пекло й боліло,
Щоб день мій став немов похмура ніч,
Щоб корчилося у зневірі тіло.
Обман, обман, як чорна пелена, —
Сьогодні все навкруг покрито нею.
Його вина, його гірка вина,
Що він і правду теж зробив брехнею.
Чого безжально кинуто в огонь
Сердечне слово щирої довіри?
А як з вогню тепер дістать його,
Коли воно уже ламке і сіре?
Минається медовий хміль утіх,
Які лягли на ейфоричні дати.
І перед совістю стає обману гріх,
А за гріхи всім слід відповідати.
Все бачиться як у страшному сні,
Зі всіх боків летять отруйні стріли…
А може, не обманутий я, ні,
А може, навпаки, – я став тепер прозрілий.
Причаївся стрілець —
Відшуковує жертву.
Вибирає стрілець,
Хто повинен умерти.
Для прицілу стрілець
Знов примружує око,
І не думає він,
Що це, може, жорстоко.
Його жаль не пече,
Його
