Хто боїться смерті. Ннеди Окорафор
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Хто боїться смерті - Ннеди Окорафор страница 37
Діті роздратовано закотила очі. Фанасі досі з нею не розмовляв.
Лую розсміялася і сказала:
– Просто зачекай – і побачиш, помиляюся я чи ні.
– Нічого я не чекатиму, – пробурчала Діті.
– А я хочу якнайшвидше вийти заміж, – сказала Лую з хитрим усміхом.
– Це – не причина для шлюбу, – відповіла Діті.
– Хто сказав? – запитала Лую. – Люди одружуються і з дріб’язковіших причин.
– Я взагалі не хочу заміж, – промимрила Бінта.
Про заміжжя мені не думалося зовсім. До того ж діти-еву вважалися негідними шлюбу. Я була б образою для будь-якої родини. А Мвіта не мав родини й тому не міг увійти до нашої зі шлюбом. На додачу до всього цього я замислилася про те, якою була б наша близькість, якби ми справді побралися. У школі нам розповідали про жіночу анатомію. Найбільше ми зосереджувалися на тому, як прийняти пологи без цілителя. Ми вивчали способи попередження зачаття, хоча ніхто з нас не міг зрозуміти, нащо це може знадобитися. Ми вивчили, як працює чоловічий пеніс. А от параграф про жіноче збудження пропустили.
Я прочитала цей розділ самостійно й дізналася, що Одинадцятий ритуал позбавив мене не тільки справжньої інтимної близькості. У мові океке немає слова на позначення плоті, яку з мене вирізали. Був медичний термін, запозичений з англійської, – «клітор». Він значною мірою відповідає за збудження жінки під час близькості. «Заради Ані, нащо його видаляють?» – спантеличено замислилася я. Кого мені спитати? Цілительку? Вона ж була зі мною в ніч мого обрізання! Я згадала те розкішне, бентежне відчуття, яке Мвіта завжди пробуджував у мені поцілунком, за мить до появи болю. Я замислилася, чи не скалічено мене. Мені ж узагалі було необов’язково це робити.
Я абстрагувалася від розмови Лую та Діті про шлюб і подивилася, як жонглер підкидає свої кулі в повітря, робить сальто й ловить їх. Заплескала в долоні, і жонглер мені всміхнувся. Я всміхнулася у відповідь. Побачивши мене вперше, він придивився уважніше, а тоді відвів погляд. Тепер я була найціннішою його глядачкою.
– Океке та нуру! – виголосив хтось. Я підскочила. Жінка, що заговорила, була дуже, дуже висока й міцно збудована. Довга біла сукня прилягала до її тіла згори, де випинався пишний бюст. Голос незнайомки легко перекривав ринковий гамір.
– Я несу новини та оповідки із Заходу. – Вона підморгнула. – Якщо хочете дещо знати, повертайтеся сюди, коли зайде сонце. – Тут вона театрально крутнулася й пішла з ринкової площі. Вона робила це оголошення, мабуть, раз на півгодини.
– Тю, хто хоче знову чути погані новини? – забурчала Лую. – З нас вистачило того фотографа.
– Згодна, – сказала Діті. – Ради всього святого. Сьогодні ж День відпочинку.
– Все одно тамтешнім проблемам ніяк не зарадити, – додала Бінта.
Більше нічого мої подруги сказати з цього приводу не могли. Про мене, про те, хто я така, вони чи то забули, чи то просто не подумали. «Тоді я просто піду із Мвітою», – подумала я.
Якщо вірити чуткам, оповідачка,