використовують із користю для суспільства, найчастіше у вигляді військової служби, а не конкуренції окремих осіб; складова душі, яка прагне задоволення бажань, надалі пануючи в когорті підприємців та торговців, котрим дозволено принаймні тимчасово мати приватну власність, має все одно перебувати під контролем суспільства, де існує справедливий розподіл керівних ролей. Так, на думку Платона, нарешті формується правильно упорядковане місто, де кожна особа виконує обов’язки, до яких має психологічний нахил у рольовій ієрархії, що приймають і поділяють усі в суспільстві, а отже, і спокійне та щасливе місто.
Завдяки такому правильному освітньому процесу місто, яким керують слушні люди, сформує правильних містян, з яких, своєю чергою, утвориться правильне суспільство. Можливо, на цьому етапі вже не знадобиться сильна влада, що у певному розумінні займається примусом, як це потрібно на початку. Діти, пише Платон у ІХ книзі «Держави», потребують батька та педагога, котрий їх виховує та контролює, бо вони не спроможні вести самостійного життя; але коли вони подорослішали, їх можна не чіпати. Так само люди, в яких слабкий раціональний принцип, потребують такого собі зовнішнього протезу раціональності, який можна отримати, погодившись на філософське правління, утім, якщо виховні зусилля виявляться успішними, вони можуть почуватись вільними та спроможними, своєю чергою, виконувати керівні обов’язки – позаяк, з огляду на антропологічний песимізм Платона, вкрай малоймовірним видається, що все це, зрештою, може стосуватись цілої громади.
Як неодноразово наголошує Платон у V та VI книгах «Держави», втілити такий задум вкрай складно, однак не неможливо. Це стає можливим, як зазначалось, за умови, що у владу увійдуть «філософи». Але як усе це можна вважати можливим, коли існує загальна думка, згідно з якою філософи – люди нешкідливі, але цілком даремні, і це в найліпшому випадку, або ж їх вважають небезпечними та лихими (мабуть, тут ідеться про софістів)? Філософи, про яких говорив Платон, – присвятили себе пізнанню істини та були морально гідними особистостями, тому не так уже й немислимо, аби такі інтелектуали переконали демократичну більшість передати їм владу, утім, украй малоймовірно з огляду на те, наскільки демагогія захопила народні маси. Тому ймовірнішим є інший шлях, який Платон у IV книзі «Законів» вважає «легшим та швидшим». Мова про те, аби навернути можновладця – байдуже, йдеться про монарха чи тирана – чи, імовірніше, одного з їхніх дітей, до занять справжньою філософією чи принаймні переконати його слухати поради законодавців-філософів.
Як видається, цей шлях Платон пізнав на власному досвіді, принаймні якщо вважати правдою написане в Листі VII, адже там ідеться про те, що він намагався навернути до філософії сина впливового сиракузького тирана Діонісія; до того ж на такий досвід є чітке посилання в «Законах». Платон чудово розуміє – однаково і теоретично, і, певно, з власного досвіду – на яку страшну небезпеку наражається філософ, зав’язуючи союз із
