й агресивна складова (thymoéides), яка підбурює до самоствердження, успіху і престижу; нарешті, складова, що висловлює бажання (epithymetikón), яка прагне отримувати тілесні насолоди, як-от їжа чи секс та багатства, як засіб досягнути задоволення своїх бажань. Всі ці спонукальні центри спрямовані на різні цілі, що спричиняє розкол та конфліктність (тут Платона, безперечно, надихнула видатна наука драматичного театру).
На думку Платона, у психічній системі більшості людей існує енергетичний дисбаланс, що сприяє ірраціональним складовим, спричиняючи занепад раціональних. Наслідком цього є людські життя, що є безкінечно негармонійними та нещасливими, бо повсякчас безугавно ганяються за хисткими та лише частковими задоволеннями: бо немає меж прагненню успіху чи жазі насолоди. Утім, усе це створює тип людей, які на суспільній арені є втіленням ірраціональних мотивацій, котрі цілком захопили їхню психічну систему. Отже, місто – це театральні підмостки, на яких точиться вічна боротьба за владу, багатство, гедоністичні щедроти: громадянська війна із собою (всередині особистості) поширюється на stásis, втілюючись у соціальний конфлікт, який, на думку Платона, є недугою, на яку хворіють усі без винятку політичні спільноти у світі (Пелопоннеська війна, сповнена жорстоких сутичок між прихильниками демократії і олігархії, правила йому за трагічний показовий приклад).
Раціональна складова душі, аби мати змогу утвердитись усередині душі й, опосередковано, у місті, потребує зовнішньої підтримки, яка дала б їй змогу порядкувати рештою душевних складових: тобто потрібно підпорядкувати розумові енергію агресивної, чи то пак наступальної, складової, спрямовуючи її на досягнення соціально корисних цілей та задоволення імпульсивних бажань, передовсім перетворюючи l’éros, що є чи не найголовнішим її виявом, у любов до пізнання, справедливості, досконалої краси, а не на сексуальне задоволення. Проте все це можливо лише за умови, що індивідуальний розум отримуватиме допомогу ззовні, сприяння, на яке, можливо, здатні слушна політична спільнота та суспільні зусилля щодо раціональної чи моральної освіти або перенавчання всіх членів цієї спільноти. Однак як розірвати таке порочне коло, в якому ірраціональні та аморальні особи розбудовують суспільство за своїм образом та подобою, котрі, своєю чергою, виправдовують аморальну поведінку окремих осіб, водночас підбурюючи до неї? Привселюдне змагання за владу чи багатство, використання влади у приватних інтересах, несправедливість, яку видають за вправність і за яку винагороджують успіхом, не можуть не сприяти тому, щоб у людини не посилювалась у душі провідна роль ірраціональних душевних складових.
Отже, на думку Платона, потрібна «незначна», утім, вирішальна зміна – на верхівці влади. «Якщо містом правитимуть не філософи чи принаймні ті, кого зараз називаємо царями чи могутніми людьми, не почнуть по-справжньому ревно займатись філософією й не зможуть поєднати політичну владу та філософію […] не буде
