поклав руку на плече доньки:
– Обіцяю, що повернуся вчасно, аби відвести тебе і твою матір на святкову вечерю.
– Пригадую, коли ти востаннє таке обіцяв, то замість цього полетів в іншу країну. Але принаймні тоді це було задля того, щоб підтримати невинну людину, а не шахрая.
– Десмонда Меллора можна навідувати лише в суботу з другої до третьої години дня, тож у мене не було великого вибору.
– Ти міг би його послати.
– Обіцяю, що повернуся до п’ятої. Ну, не пізніше шостої. А позаяк у тебе день народження, можеш обрати ресторан.
– А тим часом доведеться няньчити Джейка, а коли повернеться мама, пояснити їй, куди ти подівся. Я можу вигадати й кращі способи, як провести свій день народження.
– Я тобі все відшкодую, – запевнив Себастьян. – Обіцяю.
– Тільки не забувай, татку, що він шахрай.
Коли Себастьян пробирався крізь затори того пізнього ранку, намагаючись виїхати з Лондона, він навіть подумати не міг, наскільки його донька мала рацію. Чудово розуміючи, що це могла бути цілком марна подорож, він узагалі не бажав мати нічого спільного із цим чоловіком.
Краще було взяти Джессіку пообідати у «Понте Веччьо», щоб відсвяткувати її шістнадцятий день народження, ніж їхати до в’язниці в Кенті, аби відвідати людину, яку він зневажав. Але Себастьян знав: якщо не дізнається, чому Десмонд Меллор хоче настільки терміново його бачити, він збожеволіє від цікавості. Безперечним було лише одне: Джессіка вимагатиме детального звіту, чому цей клятий чоловік прагнув зустрічі з ним.
Зважаючи на дорожні вказівники, до Форд-оупен лишилося їхати близько десяти миль. Ніде не згадували слово «в’язниця», бо це б образило місцевих жителів. Біля шлагбаума з маленької будки вийшов черговий офіцер і запитав у Себастьяна ім’я. Відтак поставив галочку навпроти прізвища «Кліфтон» у планшеті, підняв шлагбаум, і його скерували в бік ділянки безплідної землі, яка по суботах виконувала роль автостоянки.
Припаркувавши машину, Себ зайшов у приймальне відділення, де вже інший офіцер запитав його ім’я. Але цього разу його попросили показати ще й якийсь документ. Відвідувач простягнув своє водійське посвідчення – ще одна галочка в іншому планшеті, – а тоді йому наказали покласти в шафку всі свої цінні речі, зокрема, й гаманець, годинник, обручку та трохи готівки. Черговий твердо нагадав, що за жодних обставин не можна брати на зустріч з ув’язненим гроші. Він вказав на прикріплене до стіни повідомлення, яке застерігало відвідувачів, що передавання грошей будь-кому у в’язниці може закінчитися шестимісячним терміном за ґратами.
– Даруйте за запитання, сер, – сказав офіцер, – ви вперше відвідуєте в’язницю?
– Ні, не вперше, – заперечив Себастьян.
– Тоді ви, мабуть, знаєте про купони, якщо ваш приятель захоче горнятко чаю або канапки.
«Він мені не приятель», – хотів сказати Себастьян, передаючи банкноту в
