за таких малюків. Їхній життєвий ритм налагоджений, і жодні дорослі соні не можуть його зруйнувати. Інша справа – «ті, хто спить лише в садочку» – це малюки, які переживають щотижневий стрес, збій у системі. Як ми мучимося, коли переводимо годинник із зимового на літній час і навпаки, як не любимо перельотів зі зміною часових поясів… А «ті, хто спить лише в садочку» переживають цю нелегку для здоров’я ситуацію (настільки нелегку, що цілі країни відмовляються від переведення годинників) кожного тижня. Одна моя маленька клієнтка з тих, хто «спить лише в садочку», заснула просто на диванчику в кабінеті, коли ми з її мамою розмовляли, серед купи нових іграшок, що нечувано для малюків, о сьомій годині вечора. «Ой, – сказала мама. – З нею таке буває по вихідних. Вона ж у нас вдень зовсім не спить, лише в садочку».
Звісно, є дітлахи, чия індивідуальна особливість – повна відмова від денного сну в дошкільному та молодшому шкільному віці та пізні засинання в підлітковому. Їхньому організму для відновлення достатньо меншої кількості годин, серед основних причин – особливості метаболізму або малі енергетичні витрати – наприклад, за низької фізичної та розумової активності протягом дня. І якщо перше – фізіологічна особливість, то друге знову ж пов’язане з проблемами в організації дозвілля дитини. Якщо весь її час зводиться до мультиків, диванних розмов телефоном та «лайкання» котиків у соцмережах – то до проблем із засинанням додається зниження якості сну, який через моноінформаційне перенавантаження мозку та відсутність фізичної активності буде поверховим із нав’язливими сновидіннями, а згодом прийде і безсоння.
Отже, діти, як і дорослі, потребують відносно стабільного ритму життя, і ключовим тут є слово «відносно». Немає ніякої катастрофи в тому, щоб недоспати півгодини-годину, так само як і в разовому порушенні режиму, якщо, наприклад, родина від’їжджає на відпочинок і в день від’їзду не має змоги вчасно вкластися. Ще раз зауважу, що проблема навіть не в пізніх вкладаннях – вона у безладній організації дитячого життя, точніше, у відсутності його організації.
– А коли в Марини з’явилось власне ліжечко?
– Коли ми купили власну квартиру, переїхали, облаштували для неї кімнату. Якраз три виповнилось, я на роботу пішла, вона – в садочок.
– І як Марина відреагувала на власну кімнату та окреме ліжко?
– Я розуміла, що ми затягнули, тому готувала її до цього, розповідала, що вона вже доросла принцеса і в неї має бути власна кімната. Знаєте, як у ній гарно було? Ліжечко з балдахіном, шпалери дитячі з принцесами, каретами, кониками, люстра музична – там-там-там, тарам-там-там… – Римма наспівує люстрову мелодію і зітхає. – Тоді все і закрутилося. Спати сама Марина відмовилась категорично. Ми просили, умовляли, подарунки купували. Доки я сиділа біля неї, було ще нічого, а як тільки йшла – або крик здіймався, або за кілька хвилин вона вже була в нашій кімнаті. Двері пробували зачиняти, думали, перекричить і заспокоїться,
