чоловік наблизився до Єгора.
− Ти мене не пам'ятаєш? − розчаровано запитав він. − Невже я так змінився?
Єгор знизав плечима. Йому хотілося швидше опинитися вдома, витягнутися на ліжку і заплющити очі.
− Оце так несподіванка, − сказав незнайомець і простягнув руку Єгору. − Я − Юра.
Єгор знехотя потиснув мляву долоньку, скривившись про себе, здивовано подивився в очі чоловікові.
− Юра?
Чоловік посміхнувся.
− Так. Пам'ятаєш наш двір? Як там Мишко поживає?
Єгор здригнувся. Юра? Він сказав Юра? Але ж Юра помер. Маленький хлопчик, з яким вони дружили в дитинстві. Чи не помер?
Єгор недовірливо поглянув на чоловіка.
− Не впізнаєш? − повільно промовив той. − Юра я, Захарчук. Невже забув? Чи це я так змінився?
Чоловік не був схожий на того хлопчика. Звичайно, минуло вже близько тридцяти років, але жодна риса його обличчя не нагадувала про того маленького хлопчика, що так безглуздо загинув.
− Він помер. Юра помер тридцять років тому, − здивовано і вже з підозрою промовив Єгор.
У чому підступ, навіщо комусь видавати себе за його померлого друга?
− Так ти про ту аварію? − натягнуто посміхнувся чоловік. − Я не помер. Ти що? Так, я довго валявся по лікарнях, а потім ми переїхали. Однак і ти десь пропав тоді… Як добре, що ми зустрілися.
Єгор спохмурнів. Дійсно, після того випадку його відправили до бабусі на цілий рік. Але чому він завжди думав, що Юра тоді помер? Чоловік примусив його згадати момент, через що все сталося. А це згадувати йому ніяк не хотілося. Вижив? Єгор не був у цьому впевнений. Але раз Юра так говорив…
− Почекай, − сказав чоловік і пошкандибав у свою квартиру.
Через хвилину він вийшов й простягнув Єгору фотокартку.
Єгор зблід.
У нього була точно така ж фотографія. Він, десятирічний, стояв у центрі, праворуч, закинувши руку йому на плече, посміхався Юрко, ліворуч стояла Рита, а внизу, присівши навпочіпки, сидів Мишко. Їх дворова компанія. Тридцять років тому.
− Я тут квартиру купив, − чоловік озирнувся на свої двері. − Сьогодні тільки в'їхав. І тут на тобі, виходжу, дивлюся − ти. Бувають же в житті збіги. Ну, розповідай, як ти, що ти?
Єгор не знав, що робити. Йому не хотілося нічого, ні думати, ні говорити. Все це виглядало занадто фантастичним, а докопуватися до істини просто не було сил.
− Та добре, − новий сусід поплескав його по плечу. − Зараз час пізній, та й ти, бачу, напевно, з роботи тільки. Може, коли-небудь посидимо, згадаємо молодість? До речі, я наших з тих пір і не бачив. Ви зустрічаєтесь? Як там Мишко? Рита?
Єгор зіщулився.
− Юро, ти вибач, я піду, − не дивлячись на чоловіка, Єгор віддав фотографію і відчинив двері своєї квартири. − Посидимо, обов'язково посидимо…
Зачиняючи двері, він подивився на свого нового сусіда. Губи чоловіка розтягнулися в тонку лінію посмішки, а сам він, не відриваючись, дивився на Єгора.
У
