провину перед померлою дружиною. Він її зраджує, зраджує її пам'ять.
Єгор роздягнувся, з насолодою простягся на двоспальному ліжку. Заплющив очі. Згадавши, що забув вимкнути світло, підвівся, побачив себе посеред цього широкого подружнього ложа. Спохмурнів. Винувато зісковзнув з постелі, клацнув вимикачем і, вже в темряві, згорнувся калачиком. На «своїй» половині ліжка.
Бажання спати кудись зникло. Але втома залишилася.
Йому подобалися такі хвилини. Коли він належав сам собі. Жодних розмов, телефонних дзвінків, нарад, звітів. А проте в душі відчувалася якась напруга. Начебто і не було нічого, що хвилювало, не давало заспокоїтися.
Шкода витрачати час на сон. Таких особистих моментів було геть мало в його теперішньому житті. Дивно, раніше він весь свій вільний час, якого було не так вже й багато, проводив з Ритою, і це тішило його. Радувало так само, як зараз самотність. Він несподівано полюбив хвилини, коли залишався абсолютно один. Але їх теж тепер було обмаль, щоб навтішатися ними сповна.
Згадався сьогоднішній епізод. Єгор посміхнувся. Несподівано він піймав себе на думці, що думає про іншу жінку. Знайоме почуття провини підняло голову. Єгор відкрив очі в темряву. «Що це я, − подумав, − чому я весь час відчуваю провину? Ну, згадалася і згадалася…» Він знову склепив повіки.
У пам'яті виринуло обличчя сусіда. Юра. Ось воно. Звідси занепокоєння. Але чому? Він повинен був тільки радіти, що тоді Юра вижив, але в душі була чорнота.
Юра зовсім не був схожий на того хлопчика. І виглядав молодшим, ніж мав бути. Ну, аж ніяк не сорокарічним. Єгор згадав, як метушливо чоловік приніс йому фотографію, немов переконуючи у своїй правоті. Навіщо? А як же бути з цим?..
…Мишко з усієї сили відфутболив м'яча. Єгор підстрибнув, сподіваючись дістати його головою, але м'яч, пролетівши дугою, зник за парканом, і Єгор, що стояв на імпровізованих воротах із двох портфелів, метнувся за ним. М'яч, кілька разів ударившись об асфальт, застрибав далі, і Єгор прискорив біг. М'ячик вискочив на проїжджу частину. Не думаючи ні про що, окрім заповітного м'яча, Єгор кинувся туди ж.
Пізніше він не раз програвав ситуацію, щоразу обливаючись потом у думках про смерть, про свою смерть, якої дивом уникнув.
Позаду чулися кроки, ніби хтось наздоганяв його, а збоку вже верещали гальма. Зненацька Єгора щось штовхнуло в спину, і він, втративши рівновагу, вилетів на протилежний тротуар. Ззаду почувся глухий удар, потім ще один, скрип гальм, і настала повна тиша.
Розбиті коліна пекло. На очах Єгора застигли сльози образи, він повільно встав, хлюпаючи носом, і озирнувся.
На зім'ятому капоті помаранчевого «москвича» лежало тіло десятирічного хлопчика. Юрка. Точніше, половина тіла. Нижня частина, розчавлена передком машини, була щільно приплюснута між бампером і ліхтарним стовпом.
Єгор досі пам'ятав застиглу посмішку на обличчі Юри. Як і цівку крові, що витікала на капот машини з його рота.
2
Чеслав завжди був
