на Мишка, поки той не підійшов до дверей, озирнувся, кивнув Єгору і мовчки вийшов.
Він ніколи не бачив подібного ні в кого… Ні в кого, окрім Рити. У його померлої дружини була саме така мітка. Він навіть говорив їй про це і любив цілувати Риту в цю милу спіральку. Дивно, чому він про це думає? Ну і що? Мало в кого є подібні мітки…
Єгор знову відкрив течку.
Чому з ним усе це трапляється? Смерть. Навколо нього завжди була смерть. Може, тому і професію він собі вибрав, пов'язану зі смертю? Але лікар повинен рятувати від смерті, давати життя, а з ним відбувалося протилежне.
Йому щастило.
Сама по собі ця властивість вважалася б везінням, якби навколо нього не вмирали люди. Іноді йому спадало на думку вчинити самогубство, але Єгор з гіркою усмішкою усвідомлював, що з цього нічого не вийде.
Так, йому щастило…
У житті…
Саме в житті, а не по житті. Здавалося, смерть, що полювала за ним, забирала замість нього когось іншого. Вже давно Єгор помітив закономірність, зв'язок у неприємностях, що з ним траплялися і які для самого Єгора повинні були закінчитися смертю, якби не його везіння.
Так було з тим проклятим відрядженням, коли тільки збіг обставин дозволив уникнути смерті. Так було з Ритою. Так було з Юрою. Якби не Юрко, під колесами легковика опинився б він, Єгор.
5
Неприємності почалися ще підчас вагітності його біологічної матері.
Вона постійно курила. Будь Сансанві[1] як і раніше безтілесним, це б його мало хвилювало, але тепер він був у в'язниці свого тіла, що тільки зароджувалося, та ще і в матці матері. Подвійний мішок, з якого можна було вибратися тільки одним шляхом.
Це дійсно була в'язниця.
Те, що їй було приємно, йому приносило нестерпний біль. Навіть коли вона ще тільки хотіла закурити, він уже починав задихатися.
А ці її контрастні душі. Кожного разу він стискався весь і в без того тісному мішку, щоб захиститися від холоду й спеки, і бився ще не сформованими ніжками зсередини.
Болісно проходили години, дні, місяці. Але від усвідомлення, що муки триватимуть роками, ставало нестерпно.
Пологи були жахливими. Вона кричала від болю, а він задихався від того, що вона затримувала власне дихання.
Вони називали це вигнанням.
Удруге поспіль Сансанві довелося втілюватися. Процедура здавалася знайомою, але легше від цього не ставало. Темрява, тіло чавить силою власного «будиночку», нічим дихати. І коли він побачив величезну світлу пляму над головою, то злякався. Злякався, бо з жахом зрозумів − він знову буде жити.
Голову здавило тісним обручем, здавалося, навіть череп хруснув, і якби не тім'ячко, що так і не заросло досі, його голову розчавило б як горіх, коли виштовхувало через печеру.
Яскраве світло шмагнуло по очах. Миттєво стало холодно. Легені тут же роздуло, наче його всього наповнили повітрям. Сансанві спробував відкрити очі. Побачив цей дикий світ.
Стало прикро.
І він заплакав.
Мати після пологів від нього
В апокрифах Сансанві − один з трьох янголів, яких Господь послав, щоб повернути першу дружину Адама Ліліт, яка втекла. Двох інших янголів називали Санві й Самангелоф
