ялини, а спокійна поверхня була гладенькою, мов сланець. Та найбільш видатну його рису я помітив не одразу: лише коли Клер показала пальцем на велике кам’яне утворення, що стирчало неподалік на мілині. Спочатку я лише ковзнув по ньому поглядом, та потім придивився уважніше. У ньому було щось моторошне і до болю знайоме.
– Це велетень із казки! – вигукнула Клер, сидячи на руках у Бронвін і показуючи пальцем. – Катберт!
Бронвін погладила її по голівці.
– Шшш, зайчику, у тебе жар.
– Не сміши, – пхикнув Єнох. – Це просто скеля.
Але то була не просто скеля. Вітер і дощ трохи стерли риси, проте камінь був дуже схожий на велетня, що по шию занурився у воду. Було чітко видно, що в нього є голова, шия, ніс і навіть борлак, а на голові росли карликові дерева, які нагадували розпатлану кучму. Та справжній неспокій вселяло розташування тієї голови – була вона закинута назад, із роззявленим ротом, як у того велетня з казки, читаної вчора перед сном, велетня, котрий перетворився на камінь, благаючи своїх друзів на вершині гори поговорити з ним.
– Дивіться! – вигукнула Оливка і показала на кам’яну кручу віддалік. – Напевно, то Катбертова гора!
– Велетні існують, – пробурмотіла Клер слабким, але сповненим зачудування голосом. – У «Казках» усе насправді!
– От не варто робити безглуздих висновків, – скривився Єнох. – Що більше схоже на правду? Що той, хто писав казку, яку ми вчора читали, побачив скелю у формі голови велетня і надихнувся нею, чи те, що ця скеля у формі голови справді була велетнем?
– Ти з усього глузуєш, – дорікнула йому Оливка. – Я вірю у велетнів, а ти можеш не вірити!
– «Казки» – це лише казки, вигадка, не більше, – пробуркотів Єнох.
– Дивно, – сказав я. – Так само я думав про всіх вас, поки не побачив на власні очі.
Оливка розсміялася.
– Джейкобе, який ти дурненький. Ти справді думав, що ми – вигадка?
– Авжеж. Та навіть після того, як познайомився з вами, я не одразу повірив у вашу реальність. Думав, може, у мене стріха їде.
– Реально чи ні, це точно неймовірний збіг обставин, – поважно проказав Мілард. – Лише вчора ввечері ми читали цю казку, а наступного ранку натрапили на ту саму географічну ділянку, з якої ту казку писали? Які шанси?
– Я не думаю, що це збіг, – відповіла Емма. – Пані Сапсан сама розгорнула книжку, пам’ятаєте? Мабуть, вона навмисне вибрала цю казку.
Бронвін повернулася до птахи на плечі й спитала:
– Пані С, це правда? Чому?
– Бо це щось означає, – сказала Емма.
– Безперечно, – кивнув Єнох. – Це означає, що ми повинні вилізти на ту скелю. І тоді, може, побачимо вихід із цього лісу!
– Я мала на увазі, що сама казка щось означає, – уточнила Емма. – Чого хотів велетень? Про що він просив, знову і знову?
– Щоб із ним хтось поговорив! –
