ноги в сітку!
Порожняк засадив свої язики в землю і стрибнув угору. Ми підіймалися швидко, і здавалося, що потвора не дострибне, та на найвищій точці стрибка один язик вистрілив угору й обвився довкола Емминої щиколотки.
Емма пронизливо закричала і вдарила монстра іншою ногою, але сітка, струсонувшись, зупинилася, бо намотувальний пристрій нагорі був надто слабким, щоб підняти нас усіх разом із порожняком.
– Заберіть його від мене! – волала Емма. – Заберіть-заберіть-заберіть!
Я теж спробував дати йому копняків, але язик порожняка був міцним, як сталева линва, а його поверхню вкривала тисяча живих присосок, тому кожен, хто намагався його віддерти, сам прилипав. А порожняк підтягувався вгору, його щелепа наближалася, і ми вже відчували віддих, що смердів могилою.
Емма крикнула, щоб хтось її тримав, і я однією рукою вхопив її ззаду за сукню. Бронвін відпустила сітку, тримаючись лише ногами, і обхопила Емму за талію. А потім перестала триматися й сама Емма (лише ми з Бронвін утримували її від падіння) та вільними руками потяглася вниз і з виляском ухопилася за язик.
Порожняк заверещав. Засичали присоски вздовж поверхні язика й на очах стали зіщулюватися. Повалив чорний дим. Емма стиснула руки сильніше, заплющила очі й завила, але, як я зрозумів, не від болю. То був радше бойовий клич. Порожняк був змушений відпустити її ногу. Пошкоджений мацак розкрутився й зісковзнув. Настала сюрреалістична мить, коли не порожняк тримав Емму, а Емма тримала порожняка. Потвора звивалася й вищала під нами, їдкий дим від спаленої плоті забивав ніздрі, й нам довелося закричати, щоб вона його відпустила. Лише тоді Еммині повіки рвучко розплющилися, й вона неначе згадала, де перебуває, і розтиснула руки.
Порожняк, хапаючись за повітря, полетів униз. Коли цей тягар раптово зник, ми моментально злетіли в сітці вгору, через край стіни, і безладно попадали на землю. Там нас чекали Оливка, Клер і пані Сапсан, і коли ми виборсалися з сітки й спотикаючись відійшли від краю, Оливка зустріла нас оплесками, пані Сапсан – пронизливими скриками, а Клер, яка лежала на землі, підвела голову і кволо нам усміхнулася.
Ми відчували запаморочення – і вдруге за декілька днів були приголомшені тим, що живі.
– Ти, кізочко, вже вдруге рятуєш нам життя, – сказала Бронвін Оливці. – А ви, міс Еммо… я знала, що ви хоробра, та це перевершило всі мої сподівання.
Емма лише плечима знизала.
– Було так: або я його, або він мене, – відповіла вона.
– Повірити не можу, що ти його торкнулася, – скривився Горацій.
Емма витерла руки об сукню, піднесла їх до носа і скривилася.
– Сподіваюся, цей сморід швидко вивітриться, – сказала вона. – Та тварюка смерділа смітником!
– Як твоя нога? – спитав я. – Болить?
Вона стала навколішки й спустила шкарпетку, відкривши широкий червоний набряк, що оповивав щиколотку.
– Нічого
