сказав Горацій. – Вона полізла…
– Стій! – знову крикнув я, та вона вже зникла з поля зору в горлянці велетня.
Зблизька велетень виявився навіть більшим, ніж із берега, і, зазираючи в надра його темної горлянки, я міг заприсягтися, що чую дихання старого Катберта. Я склав руки рупором і покликав Емму. Голос повернувся відлунням. Інші діти теж зайшли у воду, проте я не міг їх чекати – що, як з нею там біда сталася? – тож стиснув зуби, опустив ноги в темряву і стрибнув.
Падав я довго. Цілу секунду. Потім плюсь – шубовснув у воду, таку холодну, що аж охнув. Усі м’язи стислися. Я мусив нагадати собі пливти навстоячки, інакше піду на дно. То була затемнена вузька камера, наповнена водою. Вибратися з довгого гладенького горла велетня було неможливо: ні мотузки, ні драбини, ні виступів для ніг. Я кричав, кличучи Емму, та її ніде не було видно.
«О Боже, – подумав я. – Вона втопилася!»
Але потім щось залоскотало мені руки, навколо запухирилися бульбашки, і через мить на поверхню виринула Емма, судомно хапаючи ротом повітря.
У блідому світлі здавалося, що вона в порядку.
– Ти чого чекаєш? – спитала вона, поплескуючи по воді долонею, наче хотіла, щоб я пірнув з нею. – Ходімо!
– Ти здуріла? – поцікавився я. – Ми в пастці!
– Звісно, ні!
Згори долинув голос Бронвін.
– Агоооов, я чую, що ви внизу! Що ви там знайшли?
– Я думаю, це вхід у контур! – прокричала їй Емма. – Скажи всім, хай стрибають і не бояться – ми з Джейкобом зустрінемо вас на тому боці!
А тоді вона взяла мене за руку, і хоч я не зовсім розумів, що відбувається, але глибоко вдихнув і дозволив їй потягти мене під воду. Ми перевернулися головами вниз і попливли до діри в скелі, куди могла пройти людина. Звідти просочувалося денне світло. Емма заштовхнула мене всередину, сама пропливла за мною, ми подолали шахту приблизно десять футів завдовжки й випливли в озеро. Над головами в нас хвилювалася його поверхня, а над нею – блакитне переломлене небо. Ми потроху до неї наближалися, і вода різко потеплішала. А тоді ми вирвалися назовні, зойком вдихнули повітря, і я миттю відчув, що змінилася погода – тепер вона була жарка й вогка; і світло змінилося на золотаве передвечірнє. Та й глибина озера була іншою – тепер воно доходило велетню аж до підборіддя.
– Бачиш? – широко всміхнулася Емма. – Ми потрапили в інший час!
Отак ми опинилися в контурі – покинули помірний ранок тисяча дев’ятсот сорокового заради жаркого пообіддя якогось іншого, давнішого року, хоча важко було сказати, наскільки давнішого, тут, у лісі, далеко від розпізнаваних ознак цивілізації.
Одне за одним навколо нас виринали інші діти. Вони бачили, як усе змінилося, й робили свої висновки.
– Ви розумієте, що це означає? – вереснув Мілард. Він хлюпотів руками, описував кола у воді. Від захвату йому аж дух забило. – Це означає, що в «Казках» міститься таємне знання!
– То що,
